— Мені все ж таки здається, Габріелю, що ми завершили наші справи, — строго сказав рабин Лев латиною. Своєю мовою та виглядом він дуже нагадував директора школи. — Я тоді не видав тобі ім’я відьми, яка зробила голема, не видам його й зараз. — Рабі Лев повернувся до мене. — Вибачте, фрау Ройдон. Моє роздратування поведінкою вашого чоловіка змусило мене забути про гарні манери. Дуже радий вас бачити.
— Я прийшов не через голема, — відповів Метью. — Сьогодні я прийшов у приватній справі. І вона стосується книги.
— Якої книги? — Хоча Махарал навіть оком не моргнув, збурення в повітрі довкола мене засвідчило якусь невиразну реакцію з його боку. Відтоді як ми зустрілися з Келлі, я відчувала, що моя магія дзвенить і пощипує мене, наче підключена до невидимого струму. Мій вогнедишний дракон стиха ворушився. А стрічки, що мене оточували, стали вибухати кольорами, висвітлюючи то предмет, то особу, то маршрут крізь вулиці, наче намагаючись щось мені сказати.
— Це — фоліант, який знайшла моя дружина в університеті, розташованому далеко звідси, — пояснив Метью. Я була вражена його щирістю. І рабі Лев також.
— Ага. Бачу, що цього вечора ми будемо один до одного щирими й відвертими. І цю щиру й відверту розмову краще провести там, де достатньо тихо, щоб я мав можливість нею насолодитися. Ходімо до мого кабінету.
І рабі повів нас до однієї з маленьких кімнат, затиснутих у вулик першого поверху. Кімната здалася мені затишно-знайомою, з подряпаним столом та купами книжок.
Я упізнала запах чорнила та чогось схожого на коробочку з каніфоллю в танцювальній студії мого дитинства. У залізному казані біля дверей було щось схоже на маленькі коричневі яблука, що спливали й опускалися в так само коричневій рідині. На вид та рідина скидалася на щось відьомське, і у мене виникла тривога: а що іще може критися у відразливих глибинах того казана?
— Ця партія чорнила краща? — спитав Метью, штрикнувши пальцем одну з плаваючих кульок.
— Так. Ти дуже допоміг мені, порадивши додати до казана слимаків. Тепер для надання чорноти не потрібно так багато сажі, та й консистенція стала кращою. — Рабі Лев махнув рукою, показуючи на крісло. — Будь ласка, сідайте. Дочекавшись, поки я вмостилася, він сів на єдине місце, що лишилося: триногий стілець. — Габріель постоїть. Він немолодий, але має дужі ноги.
— Я достатньо молодий, щоб сидіти біля ваших ніг, як це роблять ваші учні, Махарале. — Метью весело вишкірився і граціозно склався у сидячу позу зі схрещеними ногами.
— Мої учні достатньо обережні, щоб сідати на підлогу в таку погоду, — відказав рабі Лев, пильно мене оглядаючи. — А тепер — до справи. Чому дружина Габріеля бен Аріеля поїхала так далеко у пошуках книги? — У мене виникло бентежне відчуття, що він мав на увазі не мою географічну подорож через всю Європу, а подорож крізь час. Як же він зміг здогадатися, що я прибула з іншого часу?
Щойно у моїй свідомості сформувалося це запитання, як над плечем рабі Лева спливло обличчя якогось чоловіка. Це обличчя, хоча й молоде, уже мало зморшки від постійної тривоги навколо глибоко посаджений сірих очей, а темно-каштанова борода вже сивіла посередині підборіддя.
— Вам про мене розповів один відьмак, — тихо сказала я.
Рабі Лев кивнув головою.
— Прага — чудове місто для новин. На жаль, половина з того, що розповідається, не відповідає дійсності. — Він трохи почекав. А потім нагадав мені: — Ми говорили про книгу.
— На нашу думку, той манускрипт зможе пояснити, звідки взялися такі створіння, як ми з Метью, — пояснила я.
— Це не є загадкою. Вас створив Господь, так само, як і мене та імператора Рудольфа, — відповів Махарал, зручніше вмощуючись на своєму стільці. То була типова поза викладача, яка розвинулася природним шляхом після багатьох років, проведених за навчанням студентів, щоб обмірковувати нові ідеї. У мене з’явилося знайоме відчуття страху, немов у студентки, що готує свою відповідь. Мені не хотілося розчаровувати рабина Леві.
— Можливо, але Господь наділив декого з нас додатковими здібностями. Ви не можете мертве знову зробити живим, рабі Лев, — сказала я, відповідаючи так, наче він був наставником в Оксфорді. — І перед вами не виникають невідомі обличчя, коли ви ставите просте запитання.
— Це так. Але ви не правите Богемією, а німецька вашого чоловіка є кращою за мою навіть попри те, що я розмовляв цією мовою з дитинства. Кожен із нас є унікально обдарованим, фрау Ройдон. А в позірному хаосі довколишнього світу все одно існують свідчення Божого задуму.