— Я хочу, щоб до сходу сонця ми були від Праги якомога далі, — похмуро мовив Метью. — Коїться щось вельми небезпечне. Я це нюхом відчуваю.
— Не надто гарна думка, як на мене. Чи ти, бува, не знаєш, яка сьогодні ніч? — поцікавився Гелоуглас. Метью похитав головою. — Сьогодні — Вальпургієва ніч, коли по всьому місту запалюють багаття і спалюють на них опудала відьом, якщо, звісно, не вдасться знайти для такого випадку справжню.
— О Господи. — Метью сіпнув головою і провів пальцями по волоссю. — Утім, вогнища принаймні дещо відвернуть від нас увагу. Нам слід обміркувати, як перехитрити стражників Рудольфа, пробратися до його покоїв і знайти книгу. А потім, будуть палити вогнища чи ні, ми вшиваємося з міста.
— Ми з тобою вери, Метью. Тож кому, як не нам, цупити ту книгу, — твердо сказав Гелоуглас.
— Це буде не так легко, як тобі здається. Пробратися ми, напевне, зможемо, а от чи зможемо вибратися геть?
— Я можу вам допомогти, пане Ройдон. — На тлі басовитого голосу Гелоугласа та баритона Метью голос Джека прозвучав тоненькою сопілкою. Метью обернувся і скептично скривився на малого.
— Та ні, Джеку, — твердо мовив він. — Ти нічого не цупитимеш, тобі ясно? До того ж, ти побував лише в конюшнях палацу. Ти навіть гадки не матимеш, куди йти і звідки бігти.
— Е-е-е, це не зовсім так, — сконфужено заперечив Гелоуглас. — Я брав хлопця з собою до собору. І до Великої зали, показати малому карикатури, які ти колись намалював на Лицарських сходах. Він був також на кухні. Ага, — вигукнув Гелоуглас, немов пригадуючи, — а іще Джек ходив до звіринцю, ясна річ. Було б жорстоко з мого боку не показати хлопцеві звірів.
— Він і зі мною був у замку, — озвався з порогу П’єр. — Мені не хотілося, щоб він одного дня пішов кудись самовільно погуляти і заблукав.
— А куди водив його ти, П’єре? — крижаним тоном спитав його Метью. — До тронної кімнати, щоб він пострибав по королівському троні?
— Ні, мілорде. Я брав його до кузні й на зустріч із маестро Хофнагелем. — П’єр випростався на весь свій маленький зріст і безстрашно поглянув у вічі своєму роботодавцю. — Я гадав, що малому слід показати свої малюнки тому, хто на них добре знається. Маестро Хофнагель був надзвичайно вражений і навіть написав чорнильний портрет Джека як нагороду.
— П’єр водив мене також і до камери стражників, де я роздобув ось це, — сказав Джек тоненьким винуватим голосочком, піднімаючи угору кільце з ключами. — Мені просто захотілося побачити єдинорога, бо я не міг собі уявити, як це єдиноріг примудрився піднятися сходами — мабуть, крила мав. А потім пан Гелоуглас показав мені Лицарські сходи — мені дуже сподобався ваш малюнок оленя, що біжить, пане Ройдон. Стражники про щось розмовляли. Я всього не зрозумів, але слово “einhorn” розчув і подумав, може, вони знають, де він і…
Метью взяв хлопця за плечі і присів поруч так, що їхні очі зустрілися.
— Ти знаєш, що вони зробили б з тобою, якби спіймали?
Мій чоловік був наляканий не менше за хлопця.
Джек кивнув.
— А хіба можливість побачити єдинорога варта того, що тебе поб’ють?
— Та мене ж били раніше. А того магічного звіра я ніколи не бачив. Бачив лише лева в імператорському звіринці. І дракона пані Ройдон. — Джек перелякано прикрив рота рукою.
— Ти й дракона бачив? Тоді Прага стала місцем, де всі охочі багато чого дізналися, — сказав Метью, підводячись і простягаючи руку. — Дай мені ключі. — Джек неохоче послухався. А Метью вклонився хлопцеві. — Я перед тобою в боргу, Джеку.
— Але ж я погано поводився і вчинив негарно, — прошепотів Джек. І почухав сідницю, немов уже отримавши від Метью неминучого прочухана.
— Я майже завжди вчиняю негарно, — визнав Метью. — Але в результаті ці негарні вчинки інколи обертаються на добро.
— Так, але вас за це ніхто не лупцює, — сказав Джек, намагаючись збагнути цей дивний світ, де дорослі чоловіки опиняються в боргу перед малими хлопцями, а його герой виявився не таким уже й бездоганним.
— Одного разу батько Метью побив його мечем. Я це сама бачила. — Дракон у моїх грудях схвально затріпотів крилами. — А потім збив його з ніг і наступив на нього ногою.
— Тоді він має бути здоровенним, як імператорський ведмідь Сикстус, — зазначив Джек, приголомшений думкою про те, що хтось здатен впоратися з Метью.
— Він дійсно здоровенний, — рикнув Метью, як ведмідь, про якого йшла мова. — А тепер — спати. Негайно.
— Але ж я спритний і прудкий, — запротестував малий. — Я зможу дістати ту книгу для пані Ройдон так, що мене ніхто не помітить.
— І я теж так зможу, хлопче, — пообіцяв Метью.
Метью з Гелоугласом повернулися з палацу всі в крові, грязюці та сажі, але з Ешмолом-782 в руках.