— Ти маєш бути вдома, Діано, — сказав Метью, стаючи на повен зріст.
— Я саме там, де маю бути, дякую за підказку. — Я рушила до свого чоловіка. — Жага крові та опій — погана комбінація, Метью. Скільки їхньої крові ти випив? — Лантух на підлозі заворушився.
— Я тут, Крістофере, — гукнув Габбард. — Тобі вже ніхто не заподіє лиха.
Від полегшення Марлоу розплакався, здригаючись від ридань.
— Бедлам розташований поза межами Лондона, Габбарде, — холодно мовив Метью. — Ти — поза межами своєї юрисдикції, а Кіт — поза межами твого захисту.
— Знову він за своє, — з досадою кинув Гелоуглас і рвучко зачинив двері перед носом отетерілого Слефорда. — Замкни! — гаркнув він крізь деревину, підкріпивши свій наказ гулким ударом кулака.
Щойно зачувши скреготіння металевого механізму, Луїза скочила на ноги, брязнувши ланцюгами на ногах та руках. Один із ланцюгів тріснув, і я аж підскочила з переляку, коли його порвані ланки дзвякнули об підлогу. Коридором прокотився співчутливий грюкіт ланцюгів.
— Тільки не мою кров, тільки не мою кров, тільки не мою кров, — заторохтіла Луїза. І втиснулася в стіну. Коли я зустрілася з нею поглядом, вона запхикала й відвернулася. — Згинь, привиде. Мені вже колись довелося помирати, тому я не боюся таких фантомів, як ти.
— Замовкни. — Метью не крикнув, а просто гучно сказав, але у замкненому просторі цей наказ гримнув так, що всі ми аж попідскакували.
— Пити хочеться, — хрипко каркнула Луїза. — Будь ласка, Метью.
Під стіною щось капало. І з кожним звуком упалої краплі тіло Луїзи сіпалося. Хтось підвісив біля неї за роги голову оленя зі скляними виряченими очима. Із перерізаної шиї стікала кров, крапля за краплею, і падала на підлогу неподалік, але ланцюги не пускали Луїзу.
— Припини мучити її! — скрикнула я, роблячи крок уперед, але рука Гелоугласа зупинила мене.
— Я не можу дозволити вам устрявати, тітонько, — твердо сказав він. — Метью має рацію: це не ваша справа.
— Гелоугласе. — Метью застережливо похитав головою. Гелоуглас відпустив моє передпліччя і обережно поглянув на свого дядька.
— Що ж, добре. Тоді я відповім на ваше перше запитання, тітонько. Метью попив якраз достатньо Кітової крові, щоб його хвороблива жага знову розпалилася. Коли будете з ним говорити, вам може стати у пригоді ось це. — Гелоуглас кинув мені ножа. Я навіть не поворухнулася, щоб його впіймати, і він із брязкотом упав на кам’яну підлогу.
— Проблема не лише в твоїй хворобі, Метью. — Переступивши через лезо, я підійшла до нього так близько, що краї моїх спідниць торкалися його чобіт. — Дозволь отцю Габбарду оглянути Кіта.
— Ні, — відповів Метью, і вираз його обличчя був невблаганним.
— Що б подумав Джек, побачивши тебе в такому стані? — Я вирішила тиснути на почуття провини, щоб привести Метью до тями. — Ти — його герой. А герої не мучать своїх друзів і членів своєї родини.
— Вони намагалися вбити тебе! — гаркнув Метью, і його крик луною заскакав у тісному просторі кімнати.
— Вони показилися від опію та алкоголю. Жоден із них навіть не усвідомлював, що робить, — парирувала я. — Як, до речі, і ти в своєму нинішньому стані.
— Не намагайся себе обдурити. Вони прекрасно розуміли й усвідомлювали, що роблять. Кіт усував перешкоду до свого щастя, і на всіх інших йому було наплювати. Луїза ж піддалася черговому нападу жорстокості, якими насолоджувалася від самого дня свого сотворіння. — Метью пригладив пальцями волосся. — Я чудово усвідомлюю, що роблю.
— Так, ти караєш самого себе. Ти переконаний, що біологія — це доля, що це назавжди, принаймні коли йдеться про твою жагу крові. І в результаті думаєш, що ти — такий самий, як Луїза та Кіт. Просто ще один схиблений. Я прохала тебе припинити заперечення власних інстинктів, Метью, щоб не перетворитися на їхнього раба.
Коли я зробила крок до сестри Метью, вона цього разу кинулася на мене, плюючись та скрегочучи зубами.
— Ось чого ти найбільше боїшся в своєму майбутньому: що тебе опустять до стану тварини, яка, прикута до стіни, чекає на чергове — і цілком заслужене — покарання. — Я знову підійшла до нього і схопила за плечі. — Ти ж не такий, Метью. І ніколи таким не був.
— Я вже казав тобі не раз, що не слід мене романтизувати, — різко заперечив він. І поволі відвів свої очі від моїх, але все одно я встигла помітити в них розпач.
— Попереджаєш мене заради мого ж блага — ти це хочеш сказати? Іще раз намагаєшся довести мені, що не вартий любові? — Метью стояв, міцно притиснувши руки до тулуба. Я взяла їх і поклала долонями на мій живіт. — Потримайся за своє дитя, поглянь мені в очі й скажи і собі, і мені — чи є у цієї історії інший кінець.