— Гадаю, що Стівену нічого не бракує, — сказав Метью, ніжно беручи мене за талію.
— А тобі не здалося, що він у мені розчарований? — уголос спитала я.
— Хто? Твій батько? — отетеріло витріщився на мене Метью. — Господь з тобою!
— У мене таке відчуття, що йому трохи некомфортно.
— Коли Стівен поцілував тебе на прощання кілька днів тому, ти була іще дитинчам. Він просто приголомшений, от і все.
— А чи знає він, що має статися з ним та мамою? — прошепотіла я.
— Не знаю, серденько, але мені здається, що знає. — Метью легенько потягнув мене до нашої спальні. — Ходімо спати. А завтра вранці буде видніше.
Метью виявився правим: наступного дня батько виглядав спокійнішим і більш невимушеним, хоча, схоже, він не виспався. Не виспався й Джек.
— А у цього хлопчика завжди такі страшні кошмари? — спитався він.
— Вибач мені, будь ласка, що він не давав тобі спати, — почала виправдовуватися я. — Переміна завжди збуджує його і тривожить. — Зазвичай, про нього піклується Метью.
— Я його бачив, — сказав батько, сьорбаючи трав’яний чай, який заварила Енні.
Отака була проблема з моїм батьком: він усе бачив. Його спостережливість змушувала вампірів червоніти від сорому. Та хоча я й мала до нього сотні запитань — про мою матір та її магію, про Ешмол-782 — усі вони якось зблякли та зів’яли під його спокійним мудрим поглядом. Час від часу він питав у мене про щось тривіальне. Чи навчилася я грати в бейсбол? Чи вважаю Боба Ділана генієм? Чи навчили мене ставити намет? Запитань про нас із Метью він не ставив, не питав, до якої школи я ходила, де навчалася після школи і чим зараз заробляю на життя. Тому через те, що з його боку не відчувалося якогось особливого інтересу, мені й самій було незручно проявляти ініціативу і розпитувати його про складні речі. Наприкінці нашого першого спільного дня я мало не розплакалася.
— Чому ж він не хоче серйозно зі мною порозмовляти? — сердито спитала я, коли Метью розв’язував мені корсет.
— Бо надто зайнятий тим, що слухає тебе. Він антрополог, тобто професійний спостерігач. А ти — єдиний історик у родині. Тобто запитання — це твоя сильна сторона, а не його.
— Із ним я почуваюся ніяково, у мене язик починає заплітатися, і я просто не знаю, з чого почати. А коли він сам заговорює зі мною, то завжди на якісь химерні теми, типу чому впала якість гри у бейсбол і хто в цьому винен.
— Саме про це й розмовляв би батько з донькою, яку щойно почав брати з собою на бейсбольні ігри. Стівен не знає, що йому не доведеться бачити, як ти зростатимеш і дорослішатимеш. Він просто не усвідомлює, скільки часу залишилося йому бути з тобою.
Я важко опустилася на край ліжка.
— Він був палким вболівальником команди «Червоні шкарпетки». Пам’ятаю, мама казала, що осінній семестр 1975 року був найкращим періодом його життя, бо тоді вона завагітніла мною, а його улюблена команда вийшла до фіналу, хоча Цинцинатті все одно в кінцевому підсумку здолало Бостон.
Метью стиха розсміявся.
— Гадаю, що весняний семестр виявився іще кращим.
— А хіба «Шкарпетки» того року перемогли?
— Ні. Переміг твій батько, бо у нього народилася ти. — Метью поцілував мене і задмухнув свічку.
Коли наступного дня я повернулася з побігеньок, у вітальні я застала свого батька. Він сидів сам-один, а перед ним лежав розкритий Ешмол-782.
— А де ти його знайшов? — спитала я, кладучи на стіл пакунки. — Метью мав його добряче заховати. — Мені доводилося проявляти чимало винахідливості, ховаючи від дітей цей триклятий манускрипт.
— Мені дав його Джек. Він називає його «Книга пані Ройдон про потвор». Цілком логічно, що я зацікавився, зачувши таке. — Батько перегорнув сторінку. Його пальці були короткими, тупими на кінцях та товстуватими, а не тонкими, довгими й чутливими, як у Метью. — Це та книга, з якої взялася сторінка про весілля?
— Так. У ній було іще два малюнки: один із деревом, а на другому зображені два дракони, з яких капає кров. — Я трохи помовчала. — Не впевнена, чи варто мені продовжувати, татку. Я знаю дещо про твій стосунок до цієї книги, про який сам ти не знаєш, бо ці події ще не відбулися.
— Тоді розкажи мені, що трапилося з тобою після того, як ти віднайшла цей манускрипт в Оксфорді. І мені потрібна правда і тільки правда, Діано. Я бачу пошкоджені ниті між тобою та книгою, всі покручені та переплутані. А іще хтось завдав тобі фізичної шкоди.
У кімнаті запала важка тиша, і ніде було сховатися від допитливого батькового погляду. Коли я відчула, що вже не в змозі терпіти, я глянула йому у вічі.