— А скільки крові вам потрібно, отче Габбард? «Думай. Борися за життя».
— Зовсім мало. Не більше краплини, — відповів вампір, не зводячи з мене очей.
— Я не можу дати вам її безпосередньо зі свого тіла. Бо Метью дізнається — зрештою, ми з ним пара.
Габбард зиркнув мені на груди.
— Я завжди беру своє належне прямо з шиї дітей.
— Я в цім не сумніваюся, отче. Але ви маєте розуміти, що в цьому випадку це не тільки не бажано, але й неможливо. — І я замовкла, сподіваючись, що жага Габбарда — до влади, до знань про Метью та мене, до чогось такого, що зможе забезпечити йому хоч якийсь вплив на де Клермонів, — насамкінець візьме гору. — Я можу накапати кров у чашку.
— Ні, — похитав головою Габбард. — Тоді ваша кров стане брудною. А вона має бути чистою.
— Тоді візьмімо срібну чашку, — запропонувала я, пригадавши уроки Шефа в Сеп-Турі.
— Розріжте собі вену над моїм ротом, і нехай кров капає до нього. — Інакше я засумніваюся в щирості вашої пропозиції.
— Гаразд, отче Габбард. Я приймаю ваші умови. — Послабивши зав’язку на правому рукаві, я закотила його. І при цьому стиха попрохала Кору бути насторожі. — Де б ви хотіли це зробити? Наскільки мені відомо, ваші діти стають перед вами навколішки, але в нашому випадку цей варіант не годиться, бо тоді я не зможу накапати крові до вашого рота.
— Це таїнство. І Богу неважливо, хто стає на коліна. — На мій подив, Габбард упав переді мною на коліна і подав мені ножа.
— Він мені не потрібен. — Клацнувши пальцями над блакитними жилками мого зап’ястя, я прошепотіла просте розв’язуюче заклинання. З’явилася червона краплина і почала набухати.
Вампір роззявив рота і прикипів до мене поглядом. Він, мабуть, чекав, що я передумаю чи якимось чином його надурю. Але я вирішила дотриматися якщо не духу щойно укладеної угоди, то хоча б її букви. «Дякую тобі, Гуді Альсоп», — сказала я, посилаючи їй своє мовчазне благословення за те, що навчила мене, як треба поводитися з цим чоловіком.
Я нахилила свою кисть над його ротом і стиснула кулак. Краплина крові скотилася з моєї руки і почала падати вниз. Габбард закліпав очима й заплющив їх, наче бажаючи зосередитися на тому, що повідає йому моя кров.
— Що таке кров, як не вода й вогонь? — стиха проказала я. Я наказала вітру уповільнити падіння краплини. Коли міць повітря зросла, крапля уповільнилася настільки, що тихо лягла блискучим кристалом на язика Габбарда. Вампір отетеріло розкрив очі.
— Ми ж домовлялися — всього одна краплина. — Вітер висушив залишок крові, роздмухавши її тонесенькими звивистими стрічками поміж голубих прожилок. — Ви ж Божа людина і людина слова, чи не так, отче Габбард?
Кора попустила свій хвіст на моїй талії. Вона робила це для того, щоб у дитини не залишилося жодного спогаду про цю огидну оборудку, але тепер, здавалося, їй захотілося своїм хвостом забити Габбарда до непритомності.
Я повільно забрала руку. Габбард подумав було схопити її і повернути до свого рота. Я побачила цю думку в його голові так само ясно, як колись побачила в голові Едварда Келлі бажання торохнути мене палицею. Але в останній момент вампір визнав за краще цього не робити. Я прошепотіла іще одне просте заклинання, щоб закрити рану, і, не кажучи ні слова, повернулася, щоб піти.
— Коли ви наступного разу будете в Лондоні, — тихо мовив Габбард, — Бог про це дасть мені знати. І, якщо Йому це буде вгодно, ми зустрінемося знову. Але пам’ятайте одне. Куди б ви зараз не пішли, навіть на загибель, ця маленька часточка вас житиме в мені.
Я зупинилася й озирнулася на нього. Слова отця Габбарда прозвучали погрозливо, але вираз його обличчя був замислений, навіть сумний. Пришвидшуючи кроки, я пішла з церковного підвалу, намагаючись якомога швидше відійти від Ендрю Габбарда на якомога більшу відстань.
— Прощавайте, Діано Бішоп, — гукнув він мені услід. Уже пройшовши половину міста, я збагнула, що хоч як би мало інформації не містилося в одній-єдиній краплині моєї крові, отець Габбард тепер знав моє справжнє ім’я.
Коли я повернулася до «Оленя й Корони», Метью та Волтер горланили один на одного. Слуга Волтера теж їх чув, бо стояв під розчиненими вікнами у дворі, тримаючи віжки жвавого коня свого господаря та слухаючи їхню суперечку.
— Це означатиме мою смерть — і її смерть також! Ніхто не мусить знати, що вона вагітна! — Дивно, але ці слова належали Волтеру.
— Ти не можеш кинути кохану жінку і свою рідну дитину, намагаючись залишитися вірним королеві. Єлизавета дізнається, що ти її зрадив, і життя Бесс буде назавжди зруйноване.