Натомість я спробувала потрапити до Сеп-Тура. Ниті, що пов’язували нас із шато, були забарвлені характерною для Метью сумішшю чорного й червоного, просякнутого сріблом. Я уявила собі дім, повний знайомих облич — Сара та Ем, Ізабо й Марта, Маркус та Міріам, Софі й Натаніель. Але до тієї тихої гавані я теж не змогла дібратися.
Рішуче ігноруючи наростаючу паніку, я почала перебирати сотні потенційних варіантів альтернативного пункту призначення. Оксфорд? Станція метро Блекфраєрс у Лондоні? Собор Святого Павла?
Мої пальці безупину поверталися до того самого пасма в тканині часу, але воно було не шовковистим та гладеньким, а грубим і шорстким. Поволі йдучи цим звивистим пасмом, я виявила, що то — ніяке не пасмо, а корінь, що тягнеться до якогось дерева. Щойно я це виявила, як раптом перечепилася об якийсь невидимий поріг і гепнулася до великої кімнати дому Бішопів.
Рідна домівка. Я приземлилася на коліна й руки, приплескавши вузлуваті мотузки долонями до підлоги. Її широкі соснові дошки були гладенькі, бо сторіччями відполіровувалися мастикою та ногами моїх численних предків. Мої долоні відчули їхню спорідненість та близькість, які були ознакою постійності й незмінності в нашому мінливому світі. Я підняла очі, майже впевнена, що зараз побачу моїх тіток, які чекають на мене у передпокої. Я так легко знайшла шлях до Медісона, що була впевнена, що це тітки підказали мені дорогу і «заводили» мене на посадку, мов авіаційні диспетчери. Але повітря в домі Бішопів було неживе й нерухоме, наче у нас удома нікого не було з часу Гелловіну, коли ми вирушили в часову подорож. Здавалося, будинок покинули навіть привиди.
Метью стояв навколішки поруч, і досі тримаючись за мене рукою, яка тремтіла від напруги після довгого й важкого перельоту крізь сторіччя.
— Ми тут самі? — спитав він.
А потім принюхався, вбираючи в себе запахи будинку, і тихо сказав:
— Так, самі.
Щойно він це промовив, як будинок прокинувся, і його атмосфера вмить змінилася з нерухомої та неживої на тривожну й густу. Метью поглянув на мене й посміхнувся.
— Твоє волосся — воно знову змінилося.
Я подивилася і виявила не рудувато-русяві кучері, до яких я вже встигла звикнути, а прямі шовковисті пасма, причому яскравого рудувато-золотистого кольору, як у моєї матері.
— Та то через подорож у часі.
Будинок заскрипів і застогнав. Я відчула, що він накопичує свою енергію для вибухової відповіді.
— Це лише я та Метью.
Мої слова справили заспокійливий вплив, але голос мій мав якийсь дивний акцент і був різким та хрипкуватим. Утім, будинок все одно його впізнав і голосно, на всю кімнату, полегшено зітхнув. Із димоходу війнув легенький вітерець, принісши з собою незнайомий запах ромашки навпіл із корицею. Я озирнулася через плече на камін та потріскані дерев’яні панелі довкола нього і важко підвелася.
— Що це в біса таке? Раптом з-під решітки каміна вистромилося дерево. Його чорний стовбур заповнив димохід, а гілки проштрикнули камінь та довколишні дерев’яні панелі.
— Схоже на дерево з перегінного кубу Мері, — сказав Метью, присівши біля каміна в своїх чорних оксамитових бриджах та вишитій лляній сорочці. Він доторкнувся пальцем до маленького шматочка срібла, вгрузлого в кору дерева. Як і в мене, голос Метью прозвучав якось дивно й незвично, наче з іншого часу та іншого місця.
— Схоже на твій значок пілігрима. — Силует домовинки Лазаря ледь вгадувався.
Я підійшла до Метью, і мої широкі чорні спідниці віялом розсипалися довкола мене по підлозі.
— Здається, що так. Ця мирниця містить усередині дві порожнини, щоб туди наливати свяченої води. Перед тим як поїхати з Оксфорда, я наповнив одну з них своєю кров’ю, а другу — твоєю. — Метью зустрівся зі мною поглядом. — Коли я розмістив твою кров так близько з моєю, у мене виникло відчуття, що нас вже не розлучити.
— Схоже, ця мирниця зазнала впливу температури і частково розплавилася. — Якщо всередині вона вкрита позолотою, то домішок ртуті та кров випарувалися б.
— Отже, це дерево було зроблене частково з тих самих інгредієнтів, що й дерево Діани, яке виростила Мері, — зауважив Метью, поглянувши на голі гілки.
Запах ромашки та кориці посилився. Дерево почало квітнути, але не звичними квітами чи плодами. Натомість в його гілках з’явився якийсь ключ та один аркуш тонкого пергаменту.
— Це — сторінка з манускрипту, — сказав Метью, знімаючи її з дерева.