— Без вузлів. Сара гарна відьма, але не ткаля. — Свої шовкові ткацькі ниті я запхала за пояс легінсів. Коли я витягнула їх звідти, зелена та коричнева мотузки потягнулися з моїх рук і міцно прикріпилися до заклинання Сари, знявши тітчині обмеження на двері швидше, аніж їх спромігся б відчинити навіть професійний крадій Джек.
У сараї стояла Сарина «Хонда».
— Як же ми в біса зможемо запхати тебе до неї? — розсердилася я.
— Зараз спробую, — сказав Метью, кидаючи наші оберемки з одежею на задні сидіння. Він подав мені валізку, сам склався на переднє сидіння, і після кількох невдалих спроб авто ожило.
— Куди тепер? — поцікавилася я, застібаючи ремінь безпеки.
— До Сіракуз. Потім — до Монреаля. А опісля — до Амстердама, де я маю будинок. — Метью увімкнув передачу, і ми тихо викотилися на польову дорогу. — Якщо хтось і шукає нас, то вони робитимуть це в Нью-Йорку, Лондоні та Парижі.
— Ми не маємо паспортів, — зауважила я.
— Зазирни під килимок. Маркус мав попередити Сару, щоб вона залишила їх там, — відповів Метью. — Я відгорнула брудний килимок і знайшла під ним французький паспорт Метью та мій американський.
— А чому твій паспорт не темно-червоного кольору? — спиталася я, витягуючи наші документи з запечатаного пластикового мішечка (І тут Емілі руку приклала, — подумалося мені).
— Тому що це — дипломатичний паспорт. — Виїхавши на асфальтову дорогу, Метью увімкнув фари. — Має бути такий самий і для тебе.
Мій французький дипломатичний паспорт, виписаний на ім’я Діана Ройдон, який засвідчував мій подружній статус відносно Метью, був вкладений у звичайний американський. Яким чином Маркусу вдалося скопіювати моє фото, не порушивши при цьому оригіналу, можна було лише здогадуватися.
— Ти й зараз шпигун? — тихо спитала я.
— Ні.Це як гелікоптер, — із посмішкою відповів Метью. — Просто іще одна перевага приналежності до родини де Клермонів.
Сіракузи я полишила як Діана Бішоп, а наступного дня в’їхала до Європи вже як Діана де Клермон. Будинок Метью в Амстердамі виявився особняком шістнадцятого сторіччя, розташованим на одній з найгарніших ділянок каналу Геренграхт. Як пояснив Метью, він придбав його відразу ж після того, як 1605 року поїхав з Шотландії.
Ми зупинилися в ньому рівно настільки, скільки нам треба було, щоб помитися в душі та перевдягнутися. Я залишила на собі ті самі легінси, які вдягла в Медісоні, а свою сорочку поміняла на сорочку Метью. Він вдягнув свій звичний сіро-чорний кашеміровий костюм, незважаючи на те що, як вірити газетам, був кінець червня. Мені було дивно, що я тепер не бачила його ніг, бо я вже звикла, що вони завжди були на виду.
— Що ж, це, мабуть, досить справедлива переміна, — прокоментував він, — бо я твоїх ніг уже кілька місяців не бачив, хіба що в приватній обстановці нашої спальні.
Метью мало не схопив інфаркт, коли він не знайшов у підземному гаражі свого улюбленого Рейндж-Ровера. Натомість там стояло темно-синє спортивне авто з м’яким верхом.
— Я його уб’ю, — заявив Метью, побачивши низьку й видовжену автомашину. Своїм домашнім ключем він відімкнув металеву скриньку, пригвинчену до стіни. У ній був іще один ключ та записка: «Ласкаво просимо додому. Ніхто й не подумає, що ти їхатимеш на цьому авто. Так безпечніше. І швидше. Привіт, Діано. М.».
— Що за тачка така? — поцікавилася я, поглянувши на шикарну панель приладів, зроблену в авіаційному стилі.
— Спайкер Спайдер. Маркус колекціонує автомобілі, названі на честь представників виду павукоподібних комах. — Метью увімкнув привід дверей, і вони розійшлися убік, наче крила винищувача зі змінною геометрією крила. — Він вилаявся. — Та це ж найпомітніше авто, яке тільки можна собі уявити!
Щойно ми добралися до Бельгії, як Метью заїхав до автодилера, віддав йому ключі від Маркусової тачки, і зі стоянки ми виїхали на авто значно більшому та менш помітному. У його широкому ящикоподібному салоні ми благополучно добралися до Франції і вже через кілька годин почали підніматися горами провінції Овернь до замку Сеп-Тур.
Нарешті між деревами замерехтіла старовинна фортеця — з рожевуватого каменю, з темними вікнами веж. Я не могла не порівнювати замок та прилегле містечко в їхньому нинішньому стані з тим, який вигляд вони мали тоді, коли я востаннє бачила їх в 1590 році. Цього разу над Сен-Люсьєном не висіло сіре покривало диму. Зачувши далеке теленькання дзвіночків, я повернула голову, сподіваючись побачити, як нащадки тих кіз та цапів, які зустрічалися мені в 1590 році, чвалають із пасовиська додому. Утім, назустріч нам не вискочив П’єр зі смолоскипом у руці. А Шеф на кухні не обезголовлював фазанів великим ножем, швидко й вправно готуючи страви як для теплокровних, так і для вампірів.