І там не буде вже Філіпа, не буде його вигуків, сміху, не буде гострих та проникливих зауважень стосовно людської слабкості, почерпнутих із творів Евріпіда, не буде проникливого аналізу проблем, які виникнуть перед нами після нашого повернення до сьогодення. Скільки часу піде на те, щоб відвикнути від громоподібного гуркоту кроків та трубного голосу, що передували появі Філіпа в кімнаті? Думка про мого названого батька краяла мені серце. У цьому залитому неоновим сяйвом і метушливому світі вже не лишилося місця для таких героїчних постатей, як він.
— Ти думаєш про мого батька, — пробурмотів Метью. Наші мовчазні ритуали вампірського надпивання крові та відьомського поцілунку посилили нашу здатність читати думки один одного.
— І ти також, — зауважила я. Метью думав про батька увесь час відтоді, як ми перетнули французький кордон.
— Із того дня, як він помер, шато для мене спорожніло. Так, воно забезпечувало притулок, але не мало душевного комфорту. — Метью підняв погляд на замок, а потім знову став слідкувати за дорогою, що бігла перед нашим авто. Атмосфера була густа почуттям відповідальності та синівською потребою бути гідним батьківської спадщини.
— Може, цього разу буде інакше. Там же і Сара, і Ем. Та й Маркус теж. Уже не кажучи про Софі й Натаніеля. А Філіп — він і досі тут, тільки нам треба навчитися зосереджуватись на його присутності, а не на відсутності. — Він буде у темному куточку кожної кімнати, в кожному камені стін. Я придивилася до прекрасного й суворого обличчя свого чоловіка, тепер краще розуміючи, яку печать залишили на ньому життєвий досвід та біль. Притиснувши одну руку до свого живота, я другу простягнула до нього, щоб дати йому душевний спокій, якого він так сильно потребував.
Він узяв мене за пальці і стиснув їх. Потім відпустив, і ми досить довго мовчали. Та згодом мої пальці нетерпляче затанцювали у мене на стегні — кілька разів у мене з’являлося величезне бажання відкрити прозорий люк нашого авто і полетіти пташкою до парадного входу шато.
— Навіть не думай. — Широка посмішка Метью пом’якшила застережливу нотку в його голосі. Я теж відповіла йому посмішкою, а потім він переключився на понижену передачу, долаючи крутий підйом.
— Якщо не хочеш, щоб я полетіла, поспішай, — сказала я, майже не в змозі себе контролювати. Та попри мої благання, спідометр уперто залишався на тій самій позначці. Я аж застогнала від нетерпіння й досади. — Треба нам було і далі їхати в Маркусовому авто.
— Спокійно, ми майже приїхали, — сказав Метью. А подумки додав: «І жодного шансу, що я поїду швидше» і знову переключився на понижену передачу.
— Знаєш, що казала Софі про водійський стиль Натаніеля, коли була вагітна? Що він «їздить, як стара баба».
— Уяви собі, як би їздив Натаніель, коли б він і справді був старою бабою, такою ж старою, як я, скажімо? Отак я і їздитиму до скону, допоки ти зі мною в машині. — Він узяв мою руку і торкнувся її губами.
— Тримай руль двома руками, старий діду, — пожартувала я, коли ми, зробивши останній поворот, виїхали на прямий відрізок дороги, обсадженої з обох боків горіхами, який відділяв нас від шато.
«Поспішай», — мовчки благала я. Я зосередила погляд на вежі Метью, коли її стало видно. Авто уповільнило хід, і я сконфужено поглянула на Метью.
— Вони на нас чекали, — пояснив він, подавши голову до вітрового скла і вдивляючись уперед.
Посеред дороги нерухомо стояли Софі, Ізабо і Сара.
Демон, вампір та відьма — і більше нікого. Ізабо тримала на руках дитинку.
Я побачила густу копичку її каштанового волосся і товстенькі, але довгі ніжки. Однією рукою мале міцно трималося за жовтувато-янтарне пасмо волосся Ізабо, а другою царственим жестом вказувало у наш бік. Коли дитинка зосередила на мені свої оченята, я безпомилково відчула знайоме поколювання. Отже, дитина Софі й Натаніеля виявилася відьмою, як я й передбачала.
Не встиг Метью повністю зупинити машину, як я відстебнула ремінь, відчинила дверцята і помчала дорогою. По моїх щоках заструменіли сльози, до мене підбігла Сара й закутала мене в знайому текстуру вовни та фланелі, огорнувши запахами блекоти й ванілі.
«Ось вона, домівка», подумала я.
— Я така рада, що ви щасливо повернулися! — шалено випалила вона.
Понад плечем Сари я побачила, як Софі ніжно забрала дитинку з рук Ізабо. Обличчя матері Метью було, як і завжди, непроникним та красивим, але жорсткі лінії довкола рота видали її сильні емоції, коли вона віддавала дівчинку. Ота жорсткість була одним з індикаторів, характерних і для Метью. Незважаючи на той метод, завдяки якому на світ з’явився Метью як вампір, між ним та Ізабо було багато спільного і в крові, і в плоті.