Метью знову на мить зосередив на мені свою увагу. Ненадовго, буквально на секунду, але достатньо довго, щоб Філіп встиг дістати зі свого чобота іще один кинджал і встромити його Метью у стегно.
— Зосереджуй увагу на чоловікові з мечем на твоєму горлі. Якщо ти цього не зробиш, вона помре, — сказав Філіп, а потім різко кинув у мій бік: — Кажу тобі, Діано: коли Метью б’ється, тримайся від нього подалі.
Метью глянув на батька; його темні очі світилися відчаєм, а їхні зіниці розширилися. Мені вже доводилося бачити таку реакцію раніше, і вона означала, що Метью починав втрачати самовладання.
— Відпусти. Мені треба бути з нею. Будь ласка.
— Мусиш припинити озиратися через плече й усвідомити, ким ти є. Ти — воїн-маньясанг, що несе відповідальність перед своєю родиною. Коли ти надів материн перстень на палець Діані, ти добре подумав, що це означає? — спитав Філіп грізним тоном.
— Так. Це означає все моє життя і його кінець. І застереження пам’ятати про минуле. — Метью спробував було вдарити свого батька ногою, але той випередив його і ще глибше загнав кинджал йому в стегно. Метью аж засичав від болю.
— У тебе завжди все чорне й похмуре, нічого світлого! — розлючено скрикнув Філіп.
Він кинув меч, ударом ноги відбивши його за межу досяжності Метью, і вхопив сина за горло. — Бачиш його очі, Діано?
— Так, — прошепотіла я.
— Підійди до мене ближче.
Коли я зробила крок уперед, Метью почав несамовито борсатися, але батьку вдалося втримати його, щосили стиснувши горло. Я скрикнула, і Метью почав борсатися іще сильніше.
— Метью казиться від жаги крові. Ми, маньясанги, ближчі до природи, аніж решта створінь, ми чисті хижаки, хоч скількома б мовами не говорили і хоч як вишукано не вдягалися. Зараз вовк, що ожив у Метью, намагається вирватися на волю, щоб убивати.
— Жага крові? — спитала я переляканим шепотом.
— Не всі з нас мають до неї схильність. Ця хвороба в крові в Ізабо, вона передалася їй від її «творця», а Ізабо передає її своїм дітям. Бог милував Ізабо та Луї, в них ця хвороба не проявилася, зате вона проявилася в Метью та Луїзи. І у сина Метью — Беньяміна.
Хоча я й не знала нічого про сина Метью, він уже розповідав мені історії про Луїзу, від яких волосся ставало сторча. Ця сама успадкована схильність до нестриманості проявилася і в моєму чоловікові, і він міг передати її й нашим майбутнім дітям. Не встигла я подумати, що нарешті дізналася про всі таємниці Метью, котрі тримали його від мого ложа, як з’явилася іще одна: страх передати мені спадкове захворювання.
— А що підштовхує цю жагу? — хрипко спитала я, ледь проштовхнувши слова повз тугий клубок у горлі.
— Багато що, але найбільша схильність до кривавого сказу буває у нього тоді, коли він втомлений або голодний. Коли цей сказ охоплює його, то Метью стає сам не свій, бо під тиском жаги крові він починає діяти всупереч своїй справжній вдачі.
«Елеонора… А чи не жага крові стала причиною загибелі цього великого кохання Метью, коли вона опинилася поміж Метью та Болдвіном?» — подумала я. Його часті застереження про схильність до несамовитості та про небезпеку, яку ця схильність може спричинити, враз набули для мене конкретності й реальності. Як і мої приступи паніки, ця жага крові була фізіологічною реакцією, яку Метью ніколи не зможе взяти під свій повний контроль.
— Це через це ви наказали йому сьогодні прийти сюди? Щоб він усьому світу продемонстрував свою вразливість? — спитала я Філіпа, закипаючи люттю. — Як ви могли?! Ви ж його батько!
— Ми — зрадливе плем’я. Я навіть не виключаю, що одного дня нападу на нього, — відповів Філіп, знизавши плечима. — І на тебе, відьмо, теж можу напасти.
Зачувши це, Метью різко крутнувся — і тепер уже він притискав Філіпа до стіни. Та не встиг він повністю скористатися своєю перевагою, як Філіп примудрився вхопити його за шию. І вони завмерли в такій позиції, мало не торкаючись один одного носами.
— Метью! — різко скрикнув Філіп.
Та його син, утративши рештки людяності, продовжував тиснути. Я побачила, що єдиним його бажанням було взяти гору над супротивником, а, може, навіть убити його.
У наших нетривалих стосунках бували моменти, коли страхітливі народні легенди про вампірів набували цілком реального сенсу, і цей момент був одним із них. Але я хотіла повернути собі свого Метью. І ступила крок у його бік, але від цього його шаленство тільки стало іще лютішим.
— Не підходь ближче, Діано.
— Ви цього не зробите, мілорде, — мовив П’єр, заходячи збоку до свого господаря. Він простягнув руку. Почувся різкий тріск, і я побачила, як його рука, зламана в лікті та передпліччі, безсило звисла, а з рани біля шиї потекла кров. П’єр скривився від болю і притис пальці здорової руки до глибокої рани.