— Ну як — її плоть дає хоч якесь уявлення про секрети мадам Ройдон? — невимушено спитав Філіп із легкою цікавістю в голосі, але м’яз на його шиї напружено сіпнувся.
— Шкіру відьми можна читати, мов книгу. — Шамп’є нахмурився і, піднісши пальці до носа, принюхався до них. І скривився. — Вона надто довго була з маньясангом. Хто харчувався її кров’ю?
— Це заборонено, — відказав Філіп улесливо-оксамитовим голосом. — Ніхто в моєму домі не пролив ані краплини крові цієї дівчини — ані заради розваги, ані заради харчування.
— Маньясанг здатен читати кров будь-якого створіння так само легко, як я можу читати плоть. — Шамп’є смикнув мене за руку і, розірвавши тоненьку стрічечку, що туго тримала рукав на моїй кисті, різко закотив його догори. — От бачите? Нею вже хтось насолодився. Я не єдиний, кому хочеться дізнатися більше про цю англійську відьму.
Філіп нахилився, щоб придивитися до мого оголеного ліктя, і я відчула на шкірі його прохолодний подих. А мій пульс уже вибивав тривожну чечітку. Що замислив Філіп? Чому батько Метью не покладе цьому край?
— Ця рана надто давня, щоб вона отримала її тут. Як я вже сказав, в Сен-Люсьєн вона пробула лише тиждень.
«Думай. Борися за життя», — подумки повторила я настанову, яку дав мені учора Філіп.
— Хто брав твою кров, сестро? — настійливо спитав Шамп’є.
— То ножова рана, — сказала я невпевненим тоном. — Я сама її собі завдала. — То не було брехнею, але й не було повною правдою. Я помолилася, аби богиня зробила це непоміченим. Але моя молитва залишилася без відповіді.
— Мадам Ройдон щось від мене приховує і від вас, здається, також. Я мушу повідомити про цей факт Конгрегації. Це мій обов’язок, сір. — Шамп’є очікувально поглянув на Філіпа.
— Звісно, — мовив Філіп. — Я й не збирався заважати вам виконати ваш обов’язок. Чим я можу допомогти?
— Якби ви змогли трохи потримати її, то я був би вам дуже вдячний. У пошуках правди мусимо копати глибше, — сказав Шамп’є. — Для більшості створінь такий пошук є болючим, і навіть ті, кому нема що приховувати, інстинктивно відсахуються від дотику відьмака.
Філіп висмикнув мене з міцної хватки чаклуна і грубо всадовив у своє крісло. Одною рукою він стиснув мені шию, а другу поклав на маківку моєї голови.
— Отак?
— Ідеально, сір. Шамп’є став переді мною і, нахмурившись, поглянув на мій лоб. — А це що таке? — Заляпані чорнилом пальці легенько пройшлися у мене по лобі. На дотик вони були мов скальпелі, і я запручалася й запхикала.
— А чому ваш дотик завдає їй скільки болю? — здивувався Філіп.
— Болю завдає сам акт зчитування інформації. Це приблизно те саме, що зуба вирвати, — пояснив Шамп’є, на короткий приємний момент прибравши свої пальці. — Її думки й таємниці я вирву з корінням, а не залишатиму їх гнити. Це болючіший процес, але він не залишає по собі слідів і дозволить отримати чіткіше уявлення про те, що вона намагається сховати. У цьому й полягає велика користь магії та університетської освіти. Відьомські знання й традиційні ремесла, відомі жінкам, є грубими знаряддями, чиє використання породжує забобони. Моє ж чаклунство є точним.
— Одну хвилиночку, мсьє. Пробачте моє невігластво. Ви дійсно стверджуєте, що ця відьма не пам’ятатиме того, що ви зробили, і того болю, який ви їй завдали?
— Нічого — лише слабке відчуття, що колись щось було, але тепер його втрачено, — відповів Шамп’є і знову почав погладжувати моє чоло. Він нахмурився. — Дивно. Дуже дивно. Чому маньясанг залишив тут свою кров?
Я не збиралася віддавати Шамп’є свій спогад про те, що мене прийняли до клану Філіпа. Мені не хотілося, щоб він порпався у моїх спогадах про те, як я викладала у Єльському університеті, про Сару та Ем і про Метью. Про моїх батьків. Я вп’ялася пальцями у підлокітники крісла, а тим часом вампір тримав мою голову, а чаклун готувався дослідити мої думки і викрасти їх. Та ні найменший подув відьмовітру, ані слабенький проблиск відьмовогню не прийшли мені на допомогу. Моя сила цілковито вгамувалася, мов приспана.
— Це ви позначили цю відьму, — різко кинув Шамп’є докірливим тоном.
— Так, — погодився Філіп, але нічого не став пояснювати.
— Це вкрай дивно, цього не може бути, сір. — Пальці Шамп’є продовжували мацати моє чоло. — Але ж це неможливо! Як же вона може бути…
Кинджал ударив Шамп’є межи ребер і застрягнув глибоко в його грудях. Я міцно стиснула пальцями ефес. Коли він завовтузився, щоб витягнути його, я посунула лезо іще глибше. Ноги чаклуна підкосилися.