Незнайомий вираз — «прядильниця часу» — викликав у моїй пам’яті спогади про оті різнокольорові ниті, за допомогою яких ми рухалися до оцього конкретного відрізка минулого.
— Так, — кивнув Метью, уважно дивлячись на мене і сьорбаючи з чашки.
— Але якщо вона прибула з іншого часу, це означає, що… — почала було Франсуаза, ошелешено вирячивши очі. Але через мить вираз її обличчя став задумливий. Напевне, вона помітила зміну в мові та поведінці Метью.
«Вона підозрює, що перед нею вже інший Метью», — стривожено подумала я.
— Нам достатньо знати, що вона перебуває під покровительством мілорда, — жорстко мовив П’єр, і в його голосі прозвучало неприховане застереження. Він подав Метью кинджал. — І неважливо, що це означає.
— Це означає, що я кохаю її, і вона мене також кохає, — сказав Метью, свердлячи поглядом свого слугу. — Що б я не говорив іншим, правда полягає саме в цьому. Зрозуміло?
— Так, — відповів П’єр, хоча тон його голосу свідчив зовсім протилежне.
Метью скинув запитальним поглядом на Франсуазу, і та неохоче кивнула, скорчивши невдоволену гримасу.
Загорнувши мене в товстий лляний рушник, вона знову заходилася вдягати мене. Франсуаза не могла не помітити й інших міток на моєму тілі — ті, що я отримала впродовж того, здавалося, безконечного дня, який я провела в полоні у відьми Сату, а також шрами, які з’явилися пізніше. Однак вона більше не ставила мені запитань, а мовчки посадовила у крісло біля каміна й почала розчісувати гребінцем моє волосся.
— А ця наруга сталася вже після того, як ви заявили про свою любов до цієї відьми, мілорде? — поцікавилася Франсуаза.
— Так, — відповів Метью, чіпляючи кинджал на пояс.
— Значить, її затаврував не маньясанг, — промимрив П’єр. — Він ужив давнє окситанське слово, що означало «вампір», буквально — пожирач крові. — Бо ніхто б не став наражатися на гнів де Клермонів.
— Ні. То була інша відьма. — Хоча в кімнаті й було тепло, при цих словах я мимоволі здригнулася.
— Утім, двоє маньясангів були неподалік і дозволили цьому трапитися, — похмуро мовив Метью. — І вони за це заплатять.
— Що сталося, те сталося, — сказала я, не бажаючи розпалювати ворожнечу між вампірами. Попереду в нас і так було чимало проблем.
— Якщо мілорд узяв тебе за дружину після того, як тебе затаврувала відьма, то це означає, що те тавро не має сили, — мовила Франсуаза, швидко й вправно заплітаючи моє волосся в тугі коси. Вона накрутила їх на моїй голові і сколола шпильками. — У цьому Богом забутому краї твоє прізвище, може, і Ройдон, але ми ніколи не забудемо, що ти належиш до родини Клермонів.
Мати Метью колись попередила мене, що Клермони були як зграя. У двадцять першому сторіччі мене дратували зобов’язання та обмеження, обумовлені належністю до спільноти потойбічних істот. Однак тут, у 1590 році, мої магічні здібності були непередбачуваними, мої знання відьомського мистецтва практично неіснуючими, а моя найдавніша прародителька, судячи з історичних джерел, не з’явилася ще навіть на світ. Тут я могла покладатися лише на власний хист і на Метью.
— У той час наші наміри стосовно одне одного були чіткі й недвозначні. Але зараз я не хочу ускладнень. — Поглянувши на перстень Ізабо, я торкнулася його своїм великим пальцем. Тепер мої сподівання, що ми плавно й безперешкодно впишемося в минуле, здалися мені наївними й нездійсненними. Я озирнулася довкола. — А оце…
— Ми прибули сюди лише з двох причин, Діано: знайти тобі наставницю і, якщо вдасться, виявити отой алхімічний манускрипт. — Саме загадковий алхімічний манускрипт Ешмол-782 уперше звів нас докупи. У двадцять першому сторіччі він лежав собі тихо-мирно, похований серед мільйонів книжок Оксфордської Бодлійської бібліотеки. Заповнивши на нього паперову смужечку-заявку, я й гадки не мала, що оця проста дія вивільнить хитромудре заклинання, яке тримало той манускрипт на полиці, не мала гадки, що оте заклинання відновиться тієї ж миті, коли Ешмол-782 повернеться на своє місце серед книжок. Я була також повним невігласом стосовно відьом, вампірів та демонів, про яких, якщо вірити чуткам, ішлося на сторінках тієї книги. Метью визнав за розумніше виявити Ешмол-782 у минулому, а не намагатися знову зняти з нього закляття у двадцять першому сторіччі.
— Це буде твоя домівка, аж поки ми не повернемося, — сказав він, намагаючись заспокоїти мене.
Солідна обстановка кімнати була знайома мені з музейних експонатів та каталогів антикваріату, але я знала, що в Старій Хижці ніколи не матиму відчуття домівки.
Я помацала товсте лляне полотно — таке не схоже на махрові рушники Сари та Ем, затерті майже до дірок від частого використання. Голоси в сусідній кімнаті жваво дзюркотіли й коливалися у ритмі вкрай дивовижному для сучасної людини, незалежно від того, історик вона чи ні. Але, окрім минулого, іншого вибору ми не мали. Упродовж останніх днів нашого перебування в Медісоні інші вампіри дали нам це зрозуміти з усією ясністю, вистеживши нас і мало не вбивши Метью. І для того, щоб решта нашого плану спрацювала, я мала зробити все, щоб видати себе за типову жінку Єлизаветинської доби — отаким було моє першочергове завдання.