Філіп підвів мене до невеличкого цоколя в центрі зруйнованої споруди. На ньому лежав цілий набір дарів: дерев’яна лялька, дитячий черевичок, миска з намоклим зерном, злегка притрушеним снігом.
— Як дивно, що сюди іще хтось приходить, — вирвалося у мене.
— По всій Франції жінки й досі роблять реверанси місяцю, коли той уповні. Такі традиції тримаються довго, особливо ті, що допомагають людям пережити важкі часи. — Філіп підійшов до імпровізованого вівтаря. Він не вклонився, не став навколішки, не зробив жодного жесту, який би засвідчував його пошану до божества, але коли він заговорив, то таким тихим голосом, що мені довелося напружувати слух, щоб його почути. Химерну суміш грецької та англійської зрозуміти було важко. Однак неважко було побачити щирість і серйозність намірів Філіпа.
— Артемідо Агротера, славна мисливице, Алкід Леонтотімос благає тебе взяти це дитя, Діану, під свою опіку. Артемідо Лікейська, володарко вовків, благаю тебе, захищай її всілякими способами. Артемідо Патрейська, богине моїх предків, обдаруй її дітьми, щоб продовжився мій рід.
Рід Філіпа. Тепер я стала його частиною, як через шлюб, так і через клятву, скріплену кров’ю.
— О сяйна Артемідо, подаруй їй світло твоєї мудрості, коли вона перебуватиме в темряві. О полум’яна Артемідо! Пильнуй свою тезку під час її подорожей у цьому світі! — Скінчивши своє звернення, Філіп поманив мене рукою.
Поклавши торбочку з монетами біля дитячого черевичка, я підняла руку догори і витягла з волосся на потилиці довге пасмо. Ніж був дуже гострий, тому я відрізала довгий завиток одним порухом леза.
Ми мовчки стояли у слабнучому світлі зимового дня. Раптом у землі під своїми ногами я почула приплив енергії. Значить, богиня була тут. На мить мені уявився храм — таким, яким він колись був: блискучо-сіруватий і цілий, незруйнований. Я крадькома зиркнула на Філіпа. Із медвежою шкурою, перекинутою через плече, він також скидався на первобутній залишок зниклого світу. І він чогось чекав.
З-поміж кипарисів вигулькнув білий олень-самець із крутими розгалуженими рогами і закляк, дихаючи парою з ніздрів. Тихо й обережно ступаючи, олень підійшов до мене. Його величезні карі очі загрозливо поблискували, і, стоячи достатньо близько до нього, я мала змогу помітити гострі кінчики його рогів. Гордовито поглянувши на Філіпа, самець заревів — то один звір вітався з другим.
— Sas efharisto, — серйозно мовив Філіп і повернувся до мене. — Артеміда прийняла твої дари. Тепер ми можемо йти.
Метью прислухáвся до звуків, чекаючи нашого повернення, а потім із неспокійним виразом спостерігав, як ми наближалися до нього верхи на конях.
— Готуйтеся до бенкету, — сказав Філіп, коли я спішилася. — Невдовзі почнуть прибувати гості.
Перед тим як піти нагору, я посміхнулася Метью, сподіваючись, що посмішка моя вийшла доволі впевненою. Коли на землю впала темрява, приглушений гамір діяльності засвідчив, що шато поступово наповнюється людьми. Невдовзі прийшли Катрін та Жеан, щоб допомогти мені вдягнутися. Плаття, яке вони переді мною розклали, було, поза всяким сумнівом, найпрекраснішим предметом одягу, який мені коли-небудь доводилося носити. Його темно-зелена тканина враз нагадала мені кипариси біля зруйнованого храму, а не гостролист, яким прикрашали шато на передріздвяний піст. А сріблясті дубові листки, вишиті на ліфі, відбивали світло свічок так само, як і оленячі роги відбивали світло сідаючого сонця.
Коли дівчата скінчили, очі їхні засяяли від захвату. Я лише краєм ока встигла побачити в полірованому срібному дзеркалі Луїзи своє волосся (накручене дрібними кучерями та заплетене у коси) і своє бліде обличчя. Але вираз дівчачих облич засвідчив, що трансформація, що зі мною сталася, цілком годилася для майбутнього весілля.
— Bien, — тихо сказала Жеан.
Катрін картинно розчинила двері, і сріблясті стібки у моєму платті спалахнули й ожили у світлі смолоскипів, що освітлювали залу. Затамувавши подих, я стала чекати на реакцію Метью.
— Господи, — ошелешено мовив він. — Яка ж ти гарна, серденько. — Метью взяв мене за руки і підняв їх, щоб побачити повний ефект. — Боже, та ти вдягнула два набори рукавів?
— Наскільки мені відомо, їх там три, — відповіла я і розсміялася. На мені була лляна жіноча сорочка з тугими мереживними манжетами, тугі зелені рукави, що пасували моєму ліфу та спідницям, а також пишні пуфи з зеленого шовку, які спадали з моїх плечей і трималися на ліктях та зап’ястях. Жеан, яка минулого року була в Парижі й прислуговувала Луїзі, запевнила мене, що цей фасон був a la mode.