— Тату, я був у командора Кантова…
Думає: “І все ж дивні істоти, ці люди. Ось у Батька немає ні рентгенівського, ні гамма—бачення, ні телепатопідсилювачів, а він ніби читає мій стан. Іноді здається, що справа тут не тільки в досвіді”.
— Знаю. Від твоєї допомоги він відмовився.
— Так, Батьку. Він хоче, щоб його захищала людина, народжена природою.
— Ти образився?
— Ні. Але його справа дуже складна.
— Ти образився?
— В його справі потрібна цілковита об’єктивність.
“Чому він обманює?” — роздратування, що накопичилося за кілька днів, шукало виходу.
— Ти образився.
“І все ж навіть Батько не може зрозуміти… Зрештою, він не винен у тому”. Вголос:
— Образили його, Тату. Я відчуваю його біль.
— Але він не хоче, щоб ти втручався в його справи.
Роздратування все ще росло.
— Це не тільки його справа.
— Чого ти хочеш?
“Невже він знову уникне прямої відповіді?”
— Тату, дозволь мені побувати у вогнищі епідемії.
“Можливо, десь у блоках асоціацій виникли несподівані контакти? Надто багато емоціональності”.
— Для чого?
— Докази невинності командора Кантова треба шукати там.
Петро помітив, як затремтіли губи Батька, стримуючи слова, за якими потім довелося б шкодувати. “Він надто дратівливий сьогодні”. Петро легким зусиллям волі увімкнув органи гаммабачення. Уважно обдивлявся Батька, але одночасно думав і про Кантова, і про загадкового збудника хвороби:
“Гіпофіз Батька мерехтить фіолетовим світлом. Це ненормально. А причина? Запалення тканини довкола нервових волокон, що ведуть до гіпофіза. Треба дослідити, чи немає інших порушень?”
“Командора не можна звинувачувати в тому, що відмовив мені. Він — син свого часу. Та коли б я не допоміг йому, коли б я образився, моя вина стала б безмірною. Адже я можу дивитися збоку і знаю, який це має вигляд…”
“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”
— Якщо ти не даси йому спокій, це стане приниженням для тебе, — випробовував його Батько.
“Це нічого не значить для мене. Для них це означає дуже багато, а для мене — ні. Не варто й думати про це. Важливіше фіолетове мерехтіння гіпофіза. Коли Батько сердиться, воно спалахує яскравіше”.
“Кантову було дуже важко і образливо. І все—таки він тримався добре. Певно, гордість теж якимось чином входить до вищої доцільності. Це цікава думка. І якщо вона підтвердиться, то і в собі треба виробити таке почуття”.
“Можливо, який—небудь штам мікробів пройшов стадію мутації. Треба з’ясувати близькі форми. Тоді можна буде визначити вихідний штам. Та для цього мені найкраще самому побувати там”.
Він одважився нагадати:
— Чекаю на відповідь, Тату.
Гнів не спалахнув. Людина стомлено промовила:
— Ну що ж…
Петро наблизився до Батька. Вони являли собою дивне видовище: добродушний гігант, що аж пашів силою, і стомлена людина із загостреними рисами обличчя.
— Тату, ти хворий.
— Чому так вирішив?
— Бачу. Запалена тканина стискає нервові волокна. У тебе, мабуть, весь час шумить у вухах і з’являється безпричинне роздратування. Якщо дозволиш, я сфокусую пучок енергії і ліквідую запалення.
“Він бачить. Чому я здивувався? Хіба не сам створив йому можливість “бачити” це?”
Батько знав, що неприємно вразило його зовсім інше. І щоб перебороти злість, яка піднімалася в ньому проти самого себе, подумав: “Звичайно, мій настрій залежить і від стану мого організму. Мій настрій, але не вчинки”.
Йому хотілося, щоб це завжди було правдою.
КОНСУЛЬТАЦІЯ ПРОФЕСОРА
— Де знайти професора Саукальніса?
— Там! — рука стрімко випросталась, указуючи напрям. А сама людина навіть не підвела голови, заглибившись у розрахунки.
Але Павло Петрович не рушив з місця. У нього боліли ноги і шуміло в голові. “Цей центр схожий на божевільню, — думав він. — Тисячі хворих з однією ідеєю фікс”.
— Поки не розкажете, як розшукати професора Саукальніса, не піду, — заявив зухвало.
Людина спантеличено витріщилася на нього, з трудом відволікаючись од своєї справи і намагаючись втямити, чого хоче цей нахаба. Та ось її погляд злегка просвітлів.
— Підніміться на поверх вище, друга кімната праворуч.
Павло Петрович штовхнув двері — вони не відчинились.
Подзвонив і почув голос автомата:
— Професор Саукальніс вилетів до Танганьїки на біостанцію номер сім. Повернеться через два дні. Що передати?
Павло Петрович у думці вилаявся. Поминувши ескалатор, сів у швидкісний ліфт. Опинився на вулиці, відпочив, викликав по відеофону клітку. Лікар Лусерський не відразу відповів на виклик, і його обличчя на екрані розпливалося в усмішці.
— Їй краще. Не турбуйтеся, певно, це не асфіксія—Т.
— Можна її побачити?
— Звичайно.
Павло Петрович узявся за жовту ручку діапазонів, і на екрані відеофону замість усміхненого обличчя лікаря з’явилося змарніле, посічене зморшками жіноче лице.
— Надійко! — покликав.
Очі розплющились широко, потяглися до нього, ніби вони були руками, а не очима.
— Як тобі там?
— Уже краще, рідний. Ми надаремне вдалися в переполох. То була не асфіксія—Т. А що в тебе? Дійшов якого—небудь висновку?
Похитав головою:
— Зараз доведеться летіти до Танганьїки слідом за одним професором.
Вона зрозуміла.
— Будь спокійний. Я почуваю себе непогано. — Дивилася на нього, усміхалася. А він дивився на неї і теж усміхався. Обоє думали про одне. Але він ще думав і про Кантова.
— До побачення, — Павло Петрович їй.
— Щасливої дороги.
Він затримав подих, перемкнув відеофон і лише по тому видихнув. Послав на станцію замовлення і став чекати.
Через кілька хвилин над ним заборсалася тінь, — і ось уже круглий, схожий на батисферу гравільот втягнув труби і гостинно розчинив двері. Павло Петрович опустився в крісло, відчув, як у подушки за спиною надходить повітря. Крісло хитнулося, прибираючи найзручнішого для пасажира положення. Це значить, що аналізатори вже встигли послати в обчислювальний пристрій дані про вагу, зріст, конфігурацію тіла пасажира. В щитку, який затуляв пульт, з’явилося віконце, з нього висунулась грибоподібна трубка диктофона. Вона захиталась перед обличчям Павла Петровича і зупинилася. Слідчий підтвердив курс, назвав швидкість. Автомат перепитав:
— Вибачте, яка швидкість?
— Максимальна.
— Прошу випити аедин і пристебнутися додатковими ременями.
Від аедину Павло Петрович відмовився, а додаткові ремені довелося пристебнути.
Двері зачинилися, і тієї ж миті Павло Петрович відчув, як холодною кам’яною вагою наливається тіло, як мороз підступає до горла. “Не вперше і не востаннє”, — подумав і знепритомнів. Коли отямився, перед очима танцювали жовті й червоні кола.
— Замовлення виконано, — повідомив автомат. — Політ ви перенесли на вісім і двадцять один за шкалою Венцеля. Погляньте, будь ласка, ліворуч на екран і випийте таблетки.
Пластмасова трубка потяглася до його рота і, тільки він розтулив губи, почастувала таблетками. Жовті й червоні кола зникли. Крізь прочинені двері Павло Петрович побачив прямокутник ландшафту з високими травами і низькорослими пальмами. Неподалік від місця приземлення громадився десятиметровий стовбур банана з важкими китицями плодів. Не вірилось, що ця рослина не дерево і навіть не кущова рослина, а лише багатолітня трава.