…Фойє театру. Виставка картин молодих художників. Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випливає обличчя з загостреними рисами.
Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет…
Можливо, цей чоловік позував художникові?..
— Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Праги! — повідомила дівчинка. — Він летить туди теж післязавтра, як і наш клас.
— От ви там і зустрінетеся, — сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя… його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити…”
— Мамо! — нетерпляче нагадала про себе донька. — На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.
— Що сталося?
— Я вдарила його.
— І не хочеш вибачитися?
— Ніколи. Він сказав, що герої — дурні, а боягузи — розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.
— Треба було пояснити, — спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.
— Кому? Миколі? — Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.
— Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, — промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. — Я Вітина бабуся, — пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: — Певно, з нього варто було б покепкувати.
Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:
— Це ти через батька?
Дівчинка різко хитнула головою.
— Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.
Віта демонстративно відвернулася од гостя.
“Цього вона ще не розуміє”, — з прикрістю подумав він.
— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:
— Я не вибачатимуся. Нізащо.
— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.
Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.
Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все—таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.
Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.
— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.
Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.
— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.
— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.
— Покуштуйте хоч трішечки.
Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:
— Я ж зовсім не хочу їсти.
Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.
Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.
— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.
Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:
— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?
— Якийсь він дивний…
— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?
Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…
Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…
Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:
— Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: “Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент…”
Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину. Читала, що такі погляди — забобони, розумом доходила, а серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми — вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…”
І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не потрібна їжа — він заряджується від сонячних батарей, накопичує енергію і зберігає її в органах—акумуляторах. Але що йому треба?
Вона мерзлякувато зіщулилась, коли пригадала, що він хоче: взяти Віту у Прагу, можливо, як піддослідну тваринку…
— Нікуди Віта з ним не поїде! — рішуче сказала Оксана Вадимівна.
— Але які в нас підстави не довіряти йому? — відповіла стара, й водночас подумала: “Можливо, так краще. Адже недаремно у мене виникло передчуття…”
— Ви завжди любите суперечити, мамо, — з докором сказала Оксана Вадимівна.
“Так, звичайно, нам спокійніше, але як про це сказати Віті?”
Вони повернулися до їдальні, вдаючи, наче нічого не сталося.
Гість кинув на них швидкий погляд.
“Невже він щось помітив?” — подумала стара і пригадала: адже в сигома є телепатичні підсилювачі. Він сприймає і вільно читає думки інших. Сигоми можуть спілкуватися між собою на величезних відстанях за допомогою телепатії. Отже, Валерій Павлович знає і те, про що вони розмовляли, і те, про що думають. Але чому ж тоді він не підказав їм рішення, щоб здійснити свій задум?
Стара злякалась, а що коли цей сумнів підказав він? Подивилася на гостя, очікуючи важкого недоброго погляду, і вже приготувалася до бою. Проте Валерій Павлович дивився не на неї, а на Віту. Гострі риси його обличчя пом’якшали. І хоч біля усміхнених очей не збиралися зморшки, його обличчя вже не здавалося таким дивним.
Він дивився на дівчинку і посміхався. Віта теж відповідала йому усмішкою.
— Ти вже велика, повинна сама розуміти, — почала Оксана Вадимівна одразу після того, як гість пішов. І Віта все зрозуміла.
Вона благально подивилася на бабусю. Старенька вдала, ніби щось уважно розглядає у вікні.
— Мамо! — з докором вигукнула Віта. — Чому ти не дозволяєш? Чим він тобі не сподобався?