Трампус ледве пам'ятав Тикача. Колись давно Клубічко розповідав йому, як Тикач розплутав якусь складну справу. «Я сам не впорався б з тим краще, — зауважив тоді Клубічко і натякнув, чому він зацікавився ним: — У нас тут аж кишить юристів і дурнуватих шпиків, а цей Тикач імпонує мені саме тим, що правильно розуміє криміналістику. Навіщо нам знати право? Полишімо його суддям. Нам потрібна фантазія та добрий правовий метод. Тикач його вже виробив, от тільки фантазія його ще кульгає. І, можливо, кульгатиме завжди». Трампус не пам'ятав, як склалася подальша кар'єра Тикача, знав лише, що десь три-чотири роки тому Клубічко домігся, щоб Тикачеві дозволили працювати самостійно. Певно, для цього було вибрано саме Карлові Вари.
Трампус зателефонував Тикачеві, й вони домовилися про зустріч у кав'ярні «Панорама». Тільки-но він зайшов туди, як одразу догадався, чому Тикач вибрав саме цю кав'ярню: тут, не питаючи відвідувачів, чи це їм до вподоби, щедро пригощали гучномовцем. І саме під ним сидів чоловік, котрий, побачивши Трампуса, примружив очі. Подав йому «Дейлі ньюс», а сам розгорнув «Народні лісти». Відтак почалась тиха розмова.
— Чи ви ще пам'ятаєте мене? Зденек сказав, що пам'ятає. Тикач усміхнувся.
— Міністерство послало мене сюди три роки тому. Я гадав, що це тимчасово, але, як бачите, сиджу тут і досі. Я хотів би з вами поговорити. Ваш шеф гадає, що ця справа має ширшу базу, і через те порадив звернутись до вас, — вимовив він майже нечутно. При цьому ледь-ледь відхилив газету, і Трампус зміг глянути на нього. Тикачеві було років під сорок, він мав типову для криміналіста-професіонала зовнішність, коротко підстрижене ледь посивіле волосся, невеличкі вуса, могутні груди, кам'яне обличчя і очі, що навчилися нічого не виказувати.
— Я тут на лікуванні,— зауважив Трампус. — П'ю воду.
— Заздрю вам, — похмуро мовив Тикач. — Я тут уже три роки, і мені також треба було б пити воду, та й досі ще до того не дійшло. Ось зараз мушу їхати на Стару Ниву, а ввечері ще до Локтя. Ви розумієтесь на роялях?
— Трохи. Моя дружина грає. Найчастіше Баха, а я люблю Шопена.
— Його ім'ям названо тут один пансіон. Дуже гарний. Ми впіймали там злочинця, що вбив трьох людей.
— А ще що?
— Хіба цього мало? Такий убивця не трапляється щодня. А втім, ми вже мали тут і такого, що спровадив на той світ п'ятьох. Але він ковтнув ціаністого калію. Я часом грав з ним у карти.
— Мав підозрілий вигляд? — запитав Трампус без особливої цікавості.
— Нітрохи. То був милий чоловік у розквіті сил і чудово грав у карти. Потім у нього на квартирі найшли триста тисяч крон. Уявляєте? Признався, що саме хотів відправити на той світ одного багатого англійця, який приїздив сюди щороку. То був би шостий.
Він говорив так, що його лице й уста лишалися непорушними.
— А чому ви запитали мене про роялі? — перебив його Трампус трохи зверхньо.
Тикач відчув його антипатію і подивився на Зденека з деякою, неприязню.
— Так от про роялі… Десять днів тому в готелі «Лоїб» знайдено рояль, так би мовити, розбитий на друзки. Замкнену кришку було зірвано, клавіатуру потрощено. Крім рояля, в кімнаті нічого не зачеплено. Той маніяк не взяв навіть коштовної китайської вази, що стояла на каміні. Будь ласка, перегорніть сторінку, той старший кельнер мені не подобається. Тут майже кожен кельнер — генлейнівець. Рояль був марки «Орфей».
— Зроду не чув про такі. В моєї дружини «Стейнвей».
— Отже, я її викреслю із списку підозрілих, — усміхнувся Тикач. — В готелі підозрювати не було кого. Салон з роялем замикали опівночі, ключ від нього був в управителя, а це, кажуть, людина надійна. До того ж у нього саме тоді був приступ ішіасу.
— Як же міг туди пробратися той вандал?
— Певно, крізь замкову шпарину, — насмішкувато відповів Тикач. — Там є четверо високих вікон, але всі вони були в порядку. Лишилися ще двері.— І, майстерно витримавши паузу, повідомив найголовніше: — Але туди ходив Віртер.
— Хто?
— Один тутешній німець.
— Ну то й що? — запитав Трампус і неввічливо позіхнув.
Тикач знизав плечима і ще неприязніше додав:
— Він живе тут уже п'ятнадцять років, чотири роки ніде не працює, хоч для пенсіонера ще не старий, і грошей, либонь, має вдосталь. Зрештою, я вам його покажу, він зараз сидить у кав'ярні «Елефант». Яке він має відношення до історії з «Орфеєм»? Насамперед був одним із компаньйонів фірми, що їх виробляла. До того ж тут іще доточився випадок з колекцією марок пані Ганусекової.
— Хотів її украсти?
Тикач заперечливо похитав головою.
— Вона каже, ніби він хотів купити ту колекцію. Приходив заради цього разів десять. Я розуміюся на філателії так само, як і на роялях, тобто ніяк. Але пані Ганусекова сказала мені, що ця дуже цінна колекція має кілька унікумів. Колекція залишилась у неї після смерті чоловіка. Оскільки дітей у пані Ганусекової немає, а на життя собі вона ще може заробити, то нащо їй продавати ці марки? Про всяк випадок після тієї історії з її роялем ми сховали колекцію в сейф.
— А що то за історія? — невдоволено спитав Трампус.
Тикач вороже глянув на нього.
— Знаєте що, ходімо до неї, и ви самі побачите. Квартира пані Ганусекової була недалеко. Відразу за церквою святого Хреста піднялися гранітними сходами, що мали шістдесят сім досить крутих сходинок. Вони привели до глухої вулички без назви, де стояв обідраний чотириповерховий будинок. То був один із залаштункових куточків міста, що претендувало на назву світового курорту навіть тепер, 1937 року, коли сюди вже не наважилось приїхати чимало іноземців, наляканих вигадками нацистської пропаганди про криваві заворушення в Чехословаччині.
— Той Віртер має добряче пузо, — тихо сказав Тикач, — і він ледачий, як воша. Та все ж таки підіймався сюди десять разів.
— Заради тієї колекції?
— Зовсім ні! — розлючено гаркнув Тикач. — Я думав, до вас уже дійшло, що заради рояля. Чому я так думаю? Бо він ходив до «Лоїба», поки там був рояль, а потім перестав. Так само регулярно відвідував він пані Ганусекову, в якої є рояль марки «Орфей». — Помовчавши, він додав: — А потім стався той випадок з ключем. Отоді вже я почав його підозрювати.
— З яким ключем? — пробелькотів Трампус, насилу вибравшись на четвертий поверх, такий темний, що довелося йти помацки.
— Прийшов одного разу на ванни, де працює пані Ганусекова, без курортної картки. «Без купона я не маю права вас впустити», — сказала жінка, бо він їй уже обрид, мов гірка редька. Але потім полагіднішала і сказала, що вже якось нишком викупає його в гейзерній обшукав її кишені. Але ще через три дні сусіди бачили, як Віртер о десятій годині ранку, коли Ганусекова була на роботі, приплентався до її квартири. Йому сказали, що пані Ганусекової немає вдома, він подякував і пішов. А о шостій вечора, коли в церкві святого Хреста служать вечерню, яку пані Ганусекова ніколи не пропускає, хтось заліз до неї в квартиру й розтрощив «Орфея».
— Віртер?
Тикач знову знизав плечима.
— Невідомо. Метод той самий, як і в «Лоїбі». І тут теж не взяли нічого, хіба те, що, може, було сховано в роялі. Тут я вже не витерпів і послав Віртерові повістку. Зробив так, щоб його якнайдовше протримали, випитуючи про фірму, — що вона виробляла і таке інше, — а сам подався до нього додому. Але все було марно. Знаєте, що ми там знайшли? Брудну, неохайну постіль, шафу, стіл, два стільці, але нічогісінько, вартого уваги й наших зусиль. «Отже, — сказав я собі,— він відчув небезпеку і сховав усе, що могло нас цікавити». Але знаючи його звички й те, що він щоранку сидить у кав'ярні «Елефант» від дев'ятої до одинадцятої, на другий день я пішов до нього знову. І знаєте, що я там побачив? Безліч коштовної порцеляни, персні, обручки, статуетки із слонової кістки і навіть три старовинні золоті церковні чаші. А в стіні за ліжком був сейф. Я дозволив собі його відчинити і знайшов там дев'ятнадцять тисяч крон готівкою. Що ви на це скажете?