—І за змістом теж, — заперечив Тикач.
— Можливо. Дивна річ, колего Тикач, ви маєте рацію, але і я теж. Ніколи мені й на думку не спадало, що я можу вчинити злочин, але я таки мушу його вчинити і з цілком некорисливих мотивів… Уявіть собі, Тикач, що ми виконаємо свій обов'язок, складемо акт і пошлемо його разом [з здобиччю до міністерства. Що з цього буде? Кодетові дами повідомлять відповідні органи, що вони прибули по свою законну спадщину. Досить буде їм подати посвідку про Кодетову смерть, і спадщину їм буде видано. Цілком у дусі закону. Потім вони віддадуть більшу частину здобичі гітлерівській партії, а та використає її на агітацію проти нашої республіки. А нас міністерство прожене з роботи за те, що ми застрелили одного з найзапопадливіших есесівців. І зрештою покарано було б лише трьох: вас, Зденека та мене!
— Може бути, — припустив Тикач. — Ну, а коли б я погодився на фальсифікацію, то що тоді нам робити з тим скарбом? Сподіваюся, ви не запропонуєте, щоб ми розділили його між собою?
Клубічко засміявся:
— Цього я не запропоную. Формально він належить Кодетові, за мисливським правом — нам трьом, але для нас тільки найважливіше те, щоб він не потрапив до нацистів. Найкраще відкласти цю справу ad acta як питання, що його поки що неможливо вирішити.
— Здається, я починаю вас розуміти.
— Мені саме спало на думку, — вів далі Клубічко, — що це не важко буде зробити.
— Але як саме? — недовірливо запитав Тикач.
— Кажу ж вам, досить легко. Але при одній умові. Ніхто не повинен знати про це, крім нас трьох, — вас, Трампуса та мене. Ніхто. Розумієте?
— Розумію, — спохмурнів Тикач. — Ось вам моє слово честі. Яке ж це рішення?
— Депозит, — відповів Клубічко.
— Що? Який депозит?
— Я пропоную депонувати коштовності, здати їх на схов до депозиту. В Празькому цивільному суді уже третій рік слухається справа, до розслідування якої і я був причетний. В зв'язку з цією справою було затримано досить цінні речі, власник яких досі не зголосився. Суд ухвалив їх депонувати, аж поки не знайдеться власник. В суді я маю доброго приятеля, що саме веде цю справу. От він і буде четвертим.
— Як то четвертим?
— Четвертим, хто знатиме про нашу знахідку. Це порядний чоловік, і він буде на нашому боці. Я відвезу ці камінчики до Праги, розповім йому про все, ну… а потім трохи підправимо протокол в депозитному відділі і нашу здобич перенесемо туди. Як вам відомо, за законом через певний час все це перейде у власність держави, якщо не зголоситься власник.
— Ну що ж, — пробурчав Тикач, — це було б справді чесним рішенням.
— Авжеж. Бо якщо і є якесь безпечне місце на світі, то це депозит. Середня швидкість, з якою там вирішують справи, — близько двох років. Але нам стільки й не потрібно, бо я, коли трохи звільнюсь, переведу коштовності до іншого, таємного, депозиту.
Скоро по тому до «четвірки» примчав Арне Маурін.
Коли його відповідно поінформували, він так і загорівся, але мусив чекати результатів допиту Гільди Баумрук. Допит не дав нічого несподіваного. Баумрук зізналася, що пройшла в Німеччині навчання у «п'ятій колоні», що вона довідалася про лихо, яке спіткало Віртера, від Боденшатца, що викрав її з поліцейського автомобіля. Проте вона не розповіла йому нічого з того, в чому їй свого часу звірився Віртер. А він казав їй, що догадується, де сховано «Орфей» із Кодетовим скарбом, але не може поки що до нього добратися. Коли довідається певніше, то подасть їй звістку. Кілька тижнів тому він їй написав, щоб поцікавилась роялем у винарні «Біля Дечинської брами». Коли Боденшатц її викрав, вона про це нічого не сказала. Той негідник довго мучив її, а потім перестав, сказав, що вона, вірна помічниця партії, сама розкаже, де сховано скарб, на який партія має право. Вранці він відпустив її на волю. Потім вона пішла до винарні, не підозрюючи, що за нею стежить Боденшатц.
Тут втрутився лікар і заборонив дальший допит. Дозволив лише, щоб Баумрук підписала своє зізнання.
— Ну, тепер я впіймався, — мовив Тикач.
— Навпаки, — усміхнувся Клубічко, — тепер ви викрутились. Продиктуємо цей допит Мауріну, і тоді його стаття матиме потрібний профіль. Побачите. Хай навіть бомба вибухне, а Петровіцький не зважиться на вас і глянути косо. Між іншим, ви мені обіцяли, що влаштуєте зустріч із тим чесним німцем Пальмером. Тепер для цього якраз слушний час.
— Це можна. З рапорту я дізнався, що його вчора вранці знову побили, коли він ішов на роботу. Бачите, він майстер, а вони приходять на завод о четвертій ранку, щоб усе підготувати. Коли б я керувався наказами Петровіцького, то не звернув би уваги на цю справу, бо вона має політичне забарвлення. Та я вирішив і на цей раз не послухати начальства. То як, хочете глянути на бідолаху Пальмера?
Пальмерові пробили голову і вибили кілька зубів, проте він не втратив бадьорості і охоче почав розповідати. Про напад на себе він знав небагато, бо це відбулося в пітьмі, а крім того, — а їх було щонайменше п'ятеро, — накинули йому на голову мішок. Коли Тикач показав йому фото Боденшатца, Пальмер одразу впізнав того нацистського інструктора, що п'ять років тому верховодив атаками на збори демократичного табору.
— Де ви роздобули цю фотографію? — запитав Клубічко, коли вони вийшли з лікарні.
Тикач відповів не зразу:
— Я знайшов її в нічному столику однієї жінки… яка його кохала… і зберегла своє кохання на протязі років… Він обплутав її так, що розповідала йому все, що він хотів… А знала багато, бо я їй цілком довіряв… — Він знову помовчав. — Сказала йому й те, що я пішов до винарні «Біля Дечинської брами», — може, хотіла, щоб мене там застрелили… А коли застрелив його я, втекла від мене із своїм плюшевим ведмедиком і не лишила мені навіть словечка на прощання.
Клубічко був так вражений цим признанням, що не здобувся й на слово. По паузі Тикач додав:
— Відтоді я не раз згадував ваші слова, що часом жінка може стати стервом за допомогою свого чоловіка…
— Але… — почав розпачливо Клубічко.
— Я знаю, — перебив Тикач. — Я не хотів нічого поганого. Просто не треба було змушувати її одружуватись зі мною. А втім, годі про це.
Коли Мауріну передали всі матеріали, заповзятливий журналіст перш за все окупував телефон відділу безпеки і передав до редакції довжелезний реферат, який ще того вечора вийшов у Празі спеціальним випуском під сенсаційним заголовком:
СВАВОЛЯ НАЦИСТСЬКИХ ПОКИДЬКІВ
У КАРЛОВИХ ВАРАХ
ТА В ПРАЗІ
ЧИ ПРАЗЬКИЙ ВІДДІЛ БЕЗПЕКИ
СЛІПИЙ І ГЛУХИЙ?
У статті, передрукованій вранці всіма празькими газетами, ще не запроданими аграріям та фашистам, було описано події саме так, як сподівався Клубічко. Маурін обвинуватив празьку поліцію насамперед у тому, що вона зам'яла спробу молодого прибічника гітлерівської партії Герберта Ванке обміняти в банку фальшиві банкноти. Потім він звинуватив карловарську поліцію, і особисто її шефа в тім, що він намагався затаїти таку ж спробу в філіалі Чеського банку вісімнадцятилітньої Емми Бертон. Маурін недвозначно натякнув на існування цілої банди, що заховала велику кількість фальшивих грошей на складі під «Вільгельмом Теллем» в роялі марки «Орфей», що належав готелеві «Пупп» і був захований на складі колишнім управителем готелю. До банди входила також Гільда Баумрук, касирка генлейнівської партії в північній Чехії. При спробі переховати фальшиві фунти в безпечне місце на неї напав інший член банди, що перед тим вчинив замах на свого співучасника Віртера. На місці злочину бандита застав шеф карловарської безпеки Тикач, і злочинець намагався його застрелити. До гангстерського блоку причетна і Емма Бертон-старша, в якої також виявлено фальшиві фунти.
Коли Маурін з переможним виглядом прочитав Тикачеві та Клубічку свою статтю, Тикач скрушно опустився на канапу.
— Тепер можна пакувати речі,— промовив він безнадійно. — Я гадав, що ви все це трохи згладите, а ви так розписали, що…