— Куди ви посилали в молодості свої вірші? — несподівано запитала Зоя. — До кабінету молодого автора?
Ігнатьєв подивився на неї так, ніби раптом уздрів у кімнаті незнайому людину.
— Вірші? Які вірші? — перепитав він, нічого не розуміючи. — Ах, так, в молодості я писав вірші, але це тепер не має ніякої ваги. Які тепер можуть бути в мене вірші, коли все, про що я мріяв, полетіло прахом! Що тепер буде? Я вас запитую? Що тепер буде?
І, не чекаючи відповіді на власне запитання, знову кинувся обличчям униз, на диван, і застиг, охопивши голову руками.
— Що буде? — перепитала Зоя. — Я можу на це питання відповісти вам цілком точно. Буде прозора пластмаса, міцніша за дюралюміній і сталь.
Ігнатьєв знову підскочив з дивана. Його довге, добре виголене обличчя несподівано стало з синюватоблідого багровим.
— Прозора пластмаса міцніша за сталь? — закричав він. — Чорта лисого ви цю пластмасу побачите! Басова вже в прокуратурі, стіну в лабораторії розвалено, ніхто тепер і чути не захоче про мій винахід. Та я сам кілька років нікуди не наважуся поткнутись. Тепер кожен має право сказати: один вибух уже був, досить. І це правильно, розумієте ви, правильно, чорт забери!
— Отже, по-вашому, всі люди на світі боягузи?
— Я сам, розумієте ви, сам так відповів би, коли б до мене з'явився винахідник з подібною репутацією. Та що це я про винаходи базікаю! Тут не до винаходів, тут дай бог живим лишитись, у тюрму не сісти. Боже! — він драматично схопився руками за голову, занурив пальці у русяве волосся. — Боже! Навіть самі слова — прокурор, тюрма, слідчий — все життя викликали в усьому моєму єстві дріж і страх. А тепер у мене якась холодна жаба сидить під серцем… Ви знаєте, які збитки?
— Точну суму збитків ще не підраховано, не турбуйтесь, завтра все буде відомо.
— Отут ви маєте рацію. Турбуватися воістину нічого. Я уявляю досить точно суму збитків! Кількасот тисяч, якщо не півмільйона карбованців! От чого може коштувати державі те, що директор заводу побажав прославитись! От чого всім нам коштує поспішність Басової.
Зоя аж задихнулася від обурення:
— Як ви смієте так говорити про Марію Іванівну? На вашому місці я на неї молилася б!
— А от я не збираюсь на неї молитися, — вклоняючись, розвів руками Ігнатьєв, — не збираюсь! Досить того, що ви всі з неї зробили для себе якогось ідола. Культ особи, і до того ж, недостойної особи. За що я маю на неї молитись? За компрометацію мого винаходу? Так? Говоріть мені. За що?
— Як вам не соромно. Адже одним із трьох можливих варіантів наслідків цього досліду був саме вибух. Ми всі це знали. І ви в тому числі.
— Можете зараз розповідати це прокуророві.
— Звичайно, коли треба буде, розповім.
— І ви думаєте вам простять розтрату півмільйона карбованців?
— Це не розтрата, це гроші, витрачені на дослід.
— Це мені ви можете так говорити, бо я все знаю, я хімік… А прокурор вам ніколи не повірить!
Він знову рвучко випростався і крикнув:
— Що тепер робити? Що?
— Перш за все, на десяток атмосфер зменшити тиск, а тоді вже вести розмову, — почувся від дверей густий баритон, — а то казани можуть вибухнути, велика аварія буде.
— Сергію Петровичу, як ви посміли прийти? — вигукнула Зоя, кидаючись до дверей. — Вам же неодмінно лежати слід! Не можна ж так.
Костянтин Павлович теж глянув на двері. На порозі стояв високий масивний чоловік. Здавалося, що його великому сильному тілу тісно у грубуватій сірій матерії костюма. Незастебнутий комірчик світлої, дбайливо випрасуваної сорочки вибивався з-під піджака і ніби підкреслював, що про краватку чи про фасон костюма господар думає дуже мало. Роздивитись обличчя інженера Сергія Петровича Боровика зараз було неможливо, бо все чоло, ліве око, частину носа і всю ліву щоку закривала товста марльова перев’язка. Видно було тільки ясноблакитне праве око, неголену щоку і міцне, трохи роздвоєне і випнуте підборіддя.
— Сідайте, Сергію Петровичу, — все ще турбувалась Зоя. — Не можна вам стояти…
— Хто це тобі сказав, Зойко? — запитав, важко сідаючи на підставленого стільця, Боровик. — Розвідка у тебе поставлена неправильно. Так недовго і з курсу збитись. Виявляється, це не рана, а так, щось дуже схоже на рекламу. Обшивку трохи пропороло, а кості навіть не торкнулось. На фронті не те що в медсанбат, навіть в санчастину не послали б.