Він говорив спокійно і весело, так, ніби рана і справді не завдавала йому ніяких турбот, але Зої Василенко за кожним словом вчувалося важке напруження, ніби щохвилини доводилося Боровикові пересилювати дошкульний біль та ще й усміхатись якось неприродно, — однією щокою. Їй захотілось зробити щось дуже хороше для Сергія Боровика, якось полегшити його страждання. В тому, що він страждає, дівчина не мала ніякого сумніву. Але що саме зробити, чим зарадити — Зоя Василенко не знала і тому тільки сказала:
— Ні, Сергію Петровичу, так не можна. Це ж рана… Глянути страшно. Мені на вас дивитись, і то боляче.
— Нічого, нічого, Зойко, — знову однією щокою усміхнувся Боровик. — Не такий тепер час, щоб задарма у ліжку лежати…
— А болить дуже? — невгавала Зоя.
— Годі! — прикрикнув Боровик, провів рукою по щоці і відчув уколи міцних щетинок. — Шкода, поголитися ніяк. А про рану можеш не турбуватись, я тобі правду сказав, там тільки трохи зверху пошкрябано. Крові, правда, чимало пішло, та це пусте, грамів триста долили, і— повний порядок.
— Крові? — сполошилася Зоя.
— Так, звичайнісінької крові, медицина цю штуку вже давно знає…
— Так, так… — збентежено вимовила Зоя. — От шкода, я…
Зараз їй здавалося, ніби вона пропустила якусь надзвичайно важливу нагоду в своєму житті. Могла допомогти і не допомогла. Як же це так сталось? Чому вона вчасно не поїхала до лікарні, не запитала?
Боровик зразу помітив її збентеження, і блакитне око його стало ніби ще світлішим.
— А що було б, якби знала?
— Ні, ні, нічого, — тепер Зоя прагнула тільки одного — приховати свої почуття, щоб ніхто, навіть сам Боровик не міг їх відгадати.
— Хороший ти чоловічок, Зойко, — засміявся Сергій Петрович. — Дурнувата трошки, та це не біда. З часом мине.
— Ні, не мине, — спалахнула Зоя, вона не терпіла, коли хтось починав говорити з нею у такому тоні. — Мені вже двадцять п’ять, і я прошу… про це не забувати!
— Добре, не забуватиму, — відповів Боровик.
Він, мабуть, з хвилину дивився на простертого на дивані винахідника, ніби вирішуючи, що зараз слід зробити, потім трохи поправив бинти на голові і сказав:
— Слухай, винахідник, а ти так і лежатимеш, носом у диван, в позі класичного розпачу?
— Краще не зачіпайте його, Сергію Петровичу, — сказала Зоя, — хай лежить. Людині важко, можна зрозуміти…
Ці міркування не справили та й не могли справити на Боровика ніякого враження. Весь сповнений енергії, він не терпів людського безсилля. Воно здавалось йому чимсь ганебним, неприпустимим для справжньої людини.
— А що це за недоторкана особа, щоб її не чіпати? — гримнув він. — Вставай, винахідник, я тобі зараз інтересну історію про морського царя Нептуна розповім.
Ігнатьєв не ворухнувся, але ніби з-під дивана почулось:
— Дивись, щоб тобі не довелося історію про міського прокурора Малахова почути.
— Про Малахова? З охотою почую. Мені цього боятися нічого, я людина потерпіла, в мене за кормою чисто.
Ігнатьєв тихо застогнав. Йому страшно було навіть подумати, що зараз він став такою людиною, якою може зацікавитись прокурор. В цю мить він страшенно заздрив Боровику, всім людям, які можуть спокійно жити, не думаючи про суд, слідство, прокурорів. Невже і в його житті був колись такий щасливий час? Ні, все це якесь страшне непорозуміння! В усьому винна Басова, а не він, Ігнатьєв, і це дуже легко довести. Але Басова невідомо де, а Боровик тут, поряд, і його спокійну впевненість у непричетності до справи просто неможливо перенести.
— Можеш не сміятися і не торжествувати, надто рано робити висновки, — сказав Ігнатьєв, знову сідаючи на дивані. — Боюсь я прокурорів.
— Боятися їх нічого, — відповів Боровик. — Прокурори до того ж різні бувають. А тут злочину нема, вигадувати його Малахов не стане. Ти зараз переляканий на смерть, трусишся, як овечий хвіст, а для власного заспокоєння язиком плещеш, нічого про прокурора Малахова не знаючи.
— Ну, і що ж, — уперто сказав Ігнатьєв, — нічого я про нього не знаю, знати нічого не хочу і знайомитися з ним ніякого наміру не маю. Коли маєш таку охоту, можеш сам його вивчати скільки завгодно.
— От і даремно, — уважно розглядаючи зблідле і зім’яте обличчя Ігнатьєва, сказав Боровик. — З твоїх знайомих це був би один з найцікавіших. Ти вчора обідав?
— Ні.
— Вечеряв?
— Теж ні. Мені навіть подумати про якусь їжу гидко. Це тільки ти, з твоїми дубовими нервами у такі хвилини можеш про свинячі відбивні думати. Дуб ти, а не інженер.