— Ну, яке ж у нас все-таки самопочуття, матросе?
— Самопочуття? А чому постало це питання?
Басова усміхнулась — Боровик завжди залишався сам собою.
— Ну, а все-таки. Одверто.
— Готовий до виконання будь-яких завдань.
— Що в лікарні сказали?
— В лікарні? Нічого особливого не говорили. Шкіру подряпану зашили, крові долили і все, віра якір!
— Так-таки нічого більше й не говорили?
— Ні. Може, і сказали б, але в них нагоди не було. Я там на вічний прикол не швартувався.
Якась нова думка майнула в сірих очах Басової. Боровик зразу ж помітив цю іскорку і, не даючи директорші вимовити жодного слова, заговорив знову.
— Я прийшов сюди сказати таке: цей вибух нам треба розцінювати як доказ правильності усіх наших міркувань і розрахунків. Реакція пішла, а це найголовніше. Дослід треба ставити наново, і цілковитий успіх забезпечено. В цьому сумніву, можна сказати, немає.
— А ти, Ігнатьєв, що про це думаєш?
— Божевілля!
— Отже, погляди високих сторін, як кажуть дипломати, різко розійшлися.
Басова з інтересом поглядала то на одного, то на другого інженера. Здавалось, її тішить ця розмова, дає змогу все глибше й глибше осягнути найпотаємніші думки співбесідників, найприхованіші риси характерів.
— А прокурора ти не боїшся, Боровик?
— Ні, мені його боятися нічого. Коли б я другого вентиля встиг перекрити…
— Коли б ти встиг перекрити другий вентиль, вибуху справді не було б, але мушу тобі сказати — не було б і досліду. Цей вибух дав нам більше, ніж я могла сподіватися. Ясно, Ігнатьєв?
— Хотів би обійтися без таких дослідів.
— Ні, чому ж? І від вибухів не слід відмовлятися, коли вони на користь. Найголовніше, щоб я сама свою правоту знала. Ти маєш рацію, Сергію Петровичу, другий дослід треба ставити неодмінно, але перед тим, як поставити, треба всі висновки з першого зробити і техніку безпеки добре опрацювати. Отже — все підсумувати і ставити знову дослід.
— А якщо знову невдача? — запитав Боровик.
— Другої невдачі у нас не може бути і не буде.
Костянтин Ігнатьєв несподівано підвівся зі свого дивана і виявився зовсім не таким високим, як здавалося, коли він лежав. Підвівся, акуратно поправив краватку і костюм, зняв з плеча якусь білу пір’їнку, все це не поспішаючи, урочисто, немов готуючись зробити якусь дуже важливу справу. Відсунув крісло, сів до столу і тільки тоді сказав:
— Я дуже радий, що чую від вас ці спокійні, розважливі слова про потребу грунтовних розрахунків і висновків з минулого досліду. Подумати треба, добре, не поспішаючи, подумати.
зважити на всі висновки і тільки після того братися…
— А як ти гадаєш, скільки на це треба часу?
Якусь мить Ігнатьєв мовчав. Тепер він мусив виявити гранітну твердість, поставити на своєму і застрахувати від невдачі не тільки самого себе, але навіть її, оцю надто самовпевнену Басову, яку, десь в глибині душі, він і поважав, і любив. Саме тому, все зваживши, Ігнатьєв оголосив:
— На все це мені потрібно чотири, максимум п’ять років.
— А нам? — люб’язно усміхнувшись, спитала Басова.
— Не розумію, як це — нам?
— Нам усім, колективові інженерів і робітників, які брали участь у досліді?
— Це не змінює картини — від чотирьох до п’яти років.
— А я думаю, це змінює картину, — гримнув Боровик.
— Почекай, — спинила інженера Басова. — Ні, Ігнатьєв, не дам я тобі ні чотирьох, ні п’яти років. Дуже охоче дала б, але немає їх ні в мене, ні в радянської влади. Через чотири роки хіміки всього світу про подібний дослід і думати забудуть. Час нам треба виграти, і не у когось, а у капіталізму, це найголовніше. Звідси висновок — створення такої пластмаси не тільки твоя справа, не тільки твій винахід.