— Як це не мій?
— Заспокойся, ніхто в тебе авторства не забирає. Це вже назріла проблема розвитку світової хімії, честь і хвала тобі, що ти перший до неї хід знайшов. Мине небагато часу, знайде його і Дюпон, у нього вчені сильні, але того дня ми вже будемо далеко попереду. От саме тому і не можу я тобі дати чотирьох років. Мені ці результати не пізніше як через тиждень потрібні. А від того — працює одна людина чи цілий колектив, картина змінюється дуже відчутно. Адже в тому сила нашої радянської техніки, що один винахідник, в даному разі ти, подає ідею, а цілий колектив її підхоплює, вносить свої додатки і свої винаходи й розв’язує за короткий час такі проблеми, що одинакові за все життя не розв’язати. Ти про це ніколи не думав? Невже ти сам цього не відчув?
— Ви хочете закреслити роль творчого генія людини!
— Ні, не хочу. Я хочу, щоб ти подумав про ці слова.
— Мені тут думати ні про що. Одначе мушу визнати, ви розмовляєте так, ніби сподіваєтеся залишитися в своєму директорському кріслі.
— Ти не тільки нахаба, а до того ж ще й падлюка! — не стерпів Боровик.
— Оце вже не метод суперечки і не той тон, — усміхнулася Басова. — Я попросила б тебе, Сергію Петровичу, думати перед тим, як вибереш потрібне слово.
— А я їх не вибираю.
— Між іншим, це помітно. А щодо директорського крісла, то, одверто кажучи, я сподіваюся в ньому залишитися. Воно мені ще не обридло…
— Маю величезний сумнів… — почав Ігнатьєв.
— А я не маю, — перебив його Боровик.
Марія Іванівна знову глянула на обох, ніби порівнюючи або оцінюючи.
— Ну, годі сперечатися, а то ви ще поб’єтеся, чого доброго. — Рухом руки, повільно опущеної на стіл, вона поклала край усім можливим особистим розмовам. — Перед нами зараз найголовніше завдання — точно і повно визначити всі, я це підкреслюю, всі причини вибуху, а не тільки ті, які вже зараз зрозумілі. Це наше найголовніше завдання.
Ігнатьєв знову сів на диван і розпачливо розвів руками.
— А коли визначите, будете зразу ж новий дослід ставити?
— Спочатку все визначимо, а там зробимо повторний дослід. Відступати нам, по-перше, пізно, а по-друге, немає підстав. Ніякісіньких підстав.
— Абсолютно правильно, — схвалив Боровик.
Ігнатьєв знову пересів до столу. В усіх його поривчастих нервових метаннях по директорському кабінету було щось істеричне, розпачливе, мало не трагічне. Боровик подумав, що зараз важко визначити, як буде поводитись Ігнатьєв наступної миті — зарегочеться чи заплаче.
— Не дозволю я вам більше експериментувати з моїм винаходом, — вигукнув Ігнатьєв. — Я його хазяїн! Зрозуміли ви? Я! Я маю право заборонити!
— Я вже тобі поясняв, «хазяїне», — іронічно відповів Боровик, — що цей винахід є справою честі всього нашого заводу. А хто хазяїн, це вже хай наступні покоління досліджують.
— Я не маю наміру чекати наступних поколінь. Я хазяїн винаходу і забороняю все! Зрозуміло? Забороняю.
Басова дуже уважно подивилася на нього, помовчала, щось обмірковуючи, ніби з боку на бік обертаючи і розглядаючи самого Ігнатьєва. Вона хотіла все збагнути і продумати, не поспішаючи з висновком, щоб не помилитись, бо помилку у ставленні до людини вважала найважчою.
— Я тебе, Ігнатьєв, добре розумію, — заговорила вона. — Всі почуття твої розумію, хоч скажу щиро, захоплення чи поваги вони у мене, пробач, не викликають. Але людей треба сприймати такими, як вони є, а не вигаданими, не такими, якими тобі хочеться, щоб вони були. Отже, доведеться нам з тобою працювати, незважаючи на те, подобаємося ми одне одному чи навпаки. Це вже ваги не має, робота всіх помирить. Твоє бажання ще довгі роки над винаходом попрацювати я теж розумію. Дала б я тобі ці чотири роки, але вже сказано — нема їх у нас. Тихого життя можна не сподіватися, це я напевне пообіцяти можу… От недавно в газеті товаришка одна моя, Ганна Кирилівна Малахова, дуже хороші слова написала: «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор — час». Неповоротний. Подумай про це слово. Для нас, — у нашому світовому змаганні з дюпонами, виграти час — означає виграти все. А ти чотири роки просиш.
— Ну, звичайно, — відповів Ігнатьєв, — дружина прокурора може писати в газеті все, що завгодно. Її до відповідальності ніхто не притягне. А от коли нам з вами до слідчого йти доведеться, то отакими статтями виправдатися не вдасться.