— Статтями виправдуватися ніхто і не буде. Ділами тільки свою правоту можна довести. А стаття, як не кажи, розумна. Все швидко можна відновити: розвалену стіну, апаратуру, прилади, а от коли час втратимо, то його вже ніяким чудом не повернеш, не надолужиш. Тут Малахова тисячу разів права. Ну, де ж та Зойка? За смертю її тільки посилати.
Хвилину в кабінеті тривала тиша. Всі троє думали про одне і те ж, але по-різному, і від того здавалося, ніби між ними повисла неприязнь. Сонце вже котилося до горизонту. Промені його сягали м’якого килима, чітко окреслюючи на ньому світлі прямокутники. Кабінет сповнився тишею. За стінами його, десь отут, зовсім близько, перегукувалися на рейках біля коксових батарей електровози, чулося шипіння випущеної пари; прозорий їдкуватий димок плив над усім заводом, і вся ця звична і знайома музика створювала атмосферу спокою, цілковитої надійності і правильності всього, що відбувається на світі.
Коли Зоя Василенко зайшла до кабінету, несучи в руках цілий сувій синьок, двері навіть не рипнули. Обережно, навшпиньках, боячись порушити тишу чи привернути до себе увагу, вона підійшла до столу і поклала перед Басовою креслення. За хвилини відсутності щось різко змінилося в її обличчі. Стало воно розгубленим, переляканим, очі дивились вниз, ніби чимсь важко перед усіма завинила Зоя Василенко.
— Пробачте, затрималася трохи. Прошу, ось креслення.
Після того вона відійшла в найдальший куточок кабінету, сіла в крісло, зіщулилася, наче хотіла стати зовсім непомітною чи взагалі зникнути. Між нею і столом Басової лежала прозора запона сонячного світла, і саме за нею сховалась дівчина.
Басова розгорнула перед собою на столі широченні аркуші креслень і посміхнулася. Всі вагання зникли. Тут, біля креслень, вона почувала себе, як риба в воді, це була її стихія, її робота, тут для неї не було незрозумілих явищ, і вона в ці хвилини почувала себе всевладною господинею найскладніших хімічних процесів.
Інженери теж потяглися до креслень. У кожного з них уже з’явились нові, ще не перевірені думки і припущення, і хотілося переконатися в їхній правильності або назавжди відкинути їх. Великі аркуші самі собою звивалися в рурки, довелося притиснути куточки каламарем і пресом. Почалася робота.
Зненацька тишу порушило якесь ледве чутне зітхання чи схлипування. На це ніхто не звернув уваги, але звук повторився — і Басова здивовано озирнулася. Зоя Василенко сиділа в куточку, знітившись, і, прикриваючи хустинкою рота, намагалася стримати ридання, а вони все-таки виривалися, і все тіло дівчини здригалось од напруження.
— Зойко, що з тобою? — кинувся Боровик.
— Здається, плакати нічого. Не терплю, коли люди отак розпускають нерви. Випий води, піди вмийся і приходь сюди, — наливаючи воду у кришталеву різьблену склянку, наказала Басова.
— Ні, ні, Маріє Іванівно, я вже не буду, — говорила Зоя, стримуючи нервовий дріж.
— Почекайте, — сказав Боровик, — ми на неї гримаємо, а чого вона плаче, ніхто не знає. Хто тебе зобидив, Зойко?
— Ні, ні… Вже все минуло, вже все дуже добре.
Але Басова зрозуміла, що зовсім не все так добре, як хоче вдати Зоя. Вона підійшла до дівчини, взяла її за плечі, майже обняла, і запитала:
— Ну, що таке? Говори. Що трапилось?
— Нічого особливого…
— А не особливого?
— Тільки ви, Маріє Іванівно, не хвилюйтесь, це… Це, напевно, якесь непорозуміння і все дуже скоро з’ясується.
— Що має з'ясуватись?
— Тільки ви не хвилюйтесь. Я заходила в лабораторію, і там мені сказали…
— Що тобі сказали?
— Півгодини тому заарештували начальника лабораторії.
— Що? — крикнув Ігнатьєв. — Заарештували?
Зоя не змогла більше вимовити й слова, сльози здушили їй горло, губи надулись, і вона тільки кивнула головою.
Ігнатьєв смертельно злякався. У нього огидно і дрібно затрусились ноги, в роті з’явився гіркий смак жовчі. Захотілось опинитися якомога далі від цього клятого місця, куди скеровано очі невидимих, але від того ще страшніших прокурорів.
— От вам, от вам відповідь на всі ваші розумування, — істерично вигукнув він. — Почалося! Вже арештовують! Де ми будемо завтра? А ви ще дозволяєте собі розкіш думати про якісь повторні досліди! Скоро нам усім за гратами бути! Всім!
— Ти, істеричко, замовкни! — металево наказала Басова, і Ігнатьєв змовк, ніби захлинувшись останнім вигуком. — Хто наказав заарештувати, не знаєш, Зою?