В душі Басової ще жила надія, що це непорозуміння, яке швидко можна буде з’ясувати, але й цю кволу надію Зоя розбила вщент.
— Ордера підписав міський прокурор Малахов. Обвинувачується в злочинному порушенні правил безпеки під час досліду.
Відповідь ця на Боровика, мабуть, справила більше враження, ніж на Басову. Губи його скривила коротка гримаса болю, так, ніби в цю мить довелося йому пережити пекуче розчарування. Він нічого не сказав, тільки відійшов від Зої і сів до столу.
— Значить, не стримав слова Малахов, — вже міркувала вголос Марія Іванівна, — значить, говорив мені одне, а думав зовсім інше. Не чекала я цього від нього. Шкода.
— Я не вірю, щоб таке Малахов зробив, — став на захист прокурора Боровик.
— Мені теж не дуже віриться, але факти, як то кажуть, уперта річ. Та й перевірити тут все легко. Ти це напевно знаєш, Зою?
— Всі в лабораторії так говорять.
— Гаразд. Перевіримо. Більше ніяких новин не принесла?
— Вам цього мало?
— Добра відповідь, — похвалила Басова. — Ну, що ж, товариші, це все, безперечно, непорозуміння і дуже скоро з’ясується. Прошу до креслень. Мені треба з вами порадитись. Зою, ти вже заспокоїлась?
— Так.
— Прошу до столу.
Цього витерпіти Ігнатьєв не міг. Басова таки доможеться свого, таки запроторить їх усіх у тюремні камери. Тож зараз він мусить сказати все до кінця, поставити всі крапки над «і», врятувати свій винахід, а заодно й самого себе від неминучого розгрому. І робити це треба негайно, доки серце сповнене рішучістю, а то знову можуть з’явитися вагання й сумніви, і нічого він не скаже. Так бувало вже не раз, але тепер так не буде.
Він підвівся, відсунув якомога далі від себе креслення і дуже стримано й ваговито почав говорити.
— Я хочу сказати вам усім, товариші: я вмиваю руки. Я мушу вам заявити цілком офіціально — всякі подальші експерименти над моїм винаходом провадяться тут без мого дозволу, без моєї згоди, я вважаю постановку їх принципово неправильною і технічно необгрунтованою. Тому припиняю роботу і ніякої відповідальності за можливі результати дослідів нести не буду.
Боровикові перехопило подих. Він мав про Ігнатьєва цілком певну думку, і вона не була дуже прихильною, але такого чекати не міг. Отже, перед ним стоїть боягуз і падлюка. В далекому минулому в Сергія Петровича вже були випадки, коли за хвилини нестриманості, втрати контролю над своїми думками, словами, рухами доводилося платити неймовірно тяжкою ціною, і стримувати себе він уже навчився. Йому вдалося навіть зобразити на губах щось на зразок презирливої посмішки і відповісти крізь зуби:
— Не бійся, Ігнатьєв, ти за цей дослід не відповідатимеш.
Костянтин Павлович не звернув уваги ні на тон Боровика, ні на його слова. Йому треба було договорити все до кінця, забезпечити всі шляхи відступу і раз назавжди порвати з цими, надто небезпечними компаньйонами.
— Я йду, — твердо сказав Ігнатьєв. — І хочу, щоб ви знали, що вам не вдасться таємно провадити якісь досліди, бо відповідні заяви я маю намір зробити в усіх відповідних і відповідальних інстанціях.
— Бажаю успіху, — відповіла Басова.
Саме в цю мить вся сміливість і рішучість Ігнатьєва зникла. Він уже каявся в сказаному і водночас боявся сказати щось інше, якось закреслити з таким трудом вимовлені слова. Він одчайдушно глянув на Басову, на Зою, на Боровика, побачив тільки опущені очі, ніби вони соромились дивитися на нього, з громом відставив стільця і швидко, вже не озираючись, боячись, що його хтось затримає, вибіг з кабінету.
— Як можна так помилятися в людині? — з болем вимовила Зоя. — Як ми могли так помилятися?..
— Не будемо робити надто поспішних висновків, — сказала Басова.
— Хіба не все ясно?
— Ні, Боровик, для мене ще не все ясно. Хочеться мені в цій людині до кінця розібратися. Чому він такий? Що ми самі в ньому прогавили? Чого для нього не зробили?
— Зараз ви в причинах усіх підлот Ігнатьєва станете звинувачувати себе, нестачу виховної роботи? Так?
— Ні, не стану, але працює він зі мною вже майже вісім років. Був час придивитися. Правда, це були роки відносного благополуччя. Одна критична хвилина може виявити в людині більше, ніж вісім років тихого життя.
Висока тривожна автомобільна сирена пролунала десь за вікнами на подвір’ї.
— Знову щось трапилось? — кинулася до вікна Зоя.
Сирена заквилила знову, вже зовсім близько, і всім стало не по собі.
— Швидка допомога приїхала. Знову у нас якесь лихо.