Він допив кофе, відсунув склянку, підвівся з-за столу.
— Важкий і неприємний у мене сьогодні буде день; побажай мені успіху, мамо.
— Від щирого серця, синочку, — Софія Григорівна навіть просльозилася, цілуючи сина на прощання. Як хотіла б вона прийняти на себе всі приготовані для нього удари, захистити його від неприємностей, від злих людей, від…
Додумати вона не встигла, стукнули двері, син вийшов з дому, спустився сходами на подвір’я, відімкнув гараж, любовно торкнув рукою новісінького зеленого «Москвича» (нічого, нічого, почекайте, люди, колись найпрудкіша машина стоятиме тут у гаражі) і виїхав на шосе. Машина сунулася повагом — потік людей і автомобілів прямував до заводу, швидко не поїдеш. Та, незважаючи на те, що про спізнення не могло бути й мови, Ігнатьєв поспішав і нервував. Йому не подобалося бути у владі цього людського потоку, який нав’язує тобі свою волю, свій темп руху, свій напрямок. Він хотів вирватися і навіть спробував це зробити, звернувши на паралельну вулицю, але вона вела вбік од заводу, і через два квартали довелось знову повернути до головної магістралі, та ще й чекати кілька хвилин, доки міліціонер ласкаво дозволить тобі ринути в цей осоружний тисячоликий потік.
Нарешті, він все-таки дістався до заводу, поставив «Москвича» в ряд таких же «Москвичів» і «Побєд» біля корпусу центральної лабораторії, швидко зняв номерок, кинув у скриньку і пішов до своєї кімнати. Про себе відзначив, як мало номерків залишалося на дошці — більшість інженерів уже тут, а може, й додому не їздили, працюють над завданням Басової, чорт би їх забрав.
У своєму кабінеті, де все, до найменшої дрібнички на столі, було знайоме і рідне, він зразу заспокоївся. Одну стіну кімнати займала величезна шафа з книжками; до них він ставився, як до найщиріших друзів і, перебігаючи поглядом по корінцях, ніби вітався з ними. Друга стіна була скляною, за нею містилася одна з лабораторій, куди вели невисокі двері. Широке вікно виходило в ту частину заводського подвір'я, яке нагадувало парк і все було засаджено молодими каштанами й липами. Крони їхні вже сягали другого поверху, і осіннє, з ярого золота викуване, листя сухо шаруділо і коливалося за вікном.
Ігнатьєв сів до столу, мить подумав, переплів пальці рук, міцно стиснув, аж хруснули кісточки, і, не розплітаючи пальців, уперся долонями в стіл. Так, все вирішено. Хай Басова говорить і робить що хоче, він вестиме свою лінію. Зараз він почне роботу над подальшим удосконаленням винаходу і працюватиме стільки років, скільки буде потрібно. Він надто боляче опікся і не хоче переживати щось подібне вдруге. Він буде гранітно твердий, і ніхто не зіб’є його на манівці. А щоб на серці було спокійніше, він після роботи заїде в прокуратуру і офіціально попередить про свою цілковиту непричетність до дослідів Басової. Так, все ясно, вони мусять цілком категорично розмежуватись. І годі думати про це. Берімося до роботи!
Він був справді талановитим хіміком, і робота давала йому насолоду. Реакції для нього не були просто мертвими записами на папері. Він відчував повільну, ніби застиглу інертність азоту, буйну, напружену енергію кисню, підступну активність хлору, ядучу силу скромного і зовні такого непоказного йоду, працьовиту надійність кремнію, легковажну зрадливість водню, кипучий натиск металевого натрію і врівноважений спокій заліза. Для кожного з елементів у нього була своя точно визначена характеристика. Реакції для нього були трохи схожими на збройні бої, де хімічні елементи змагаються між собою, щоб створити нову матерію, і всі ці процеси він не тільки глибоко розумів, але і відчував інтуїтивно. Розробляючи свої винаходи, він ніби грався у якусь дуже давно знайому гру, де доводилося зустрічатися зі старими добрими знайомими, дізнаватися про них щось нове, часом несподіване, інколи розчаровуватися в їхній силі чи здатностях, інколи знаходити нові якості. Хімії він присвятив усе своє життя і тому дозволяв собі думати, ніби в цій науці для нього немає секретів. Він уже давно проник у найглибші таємниці складних органічних сполук і в середні віки напевне мав би славу алхіміка, який легко перетворює вугілля на гас, а цукор на каучук. Все це були дрібні, вже давно розв'язані завдання. Прозора пластмаса, міцніша за сталь, тепер володіла всіма його думками, і ні на чому іншому Ігнатьєв зосередитись не міг. Доки не ляже перед ним на стіл шматок цього матеріалу майбутнього, немає йому спокою. Для цієї пластмаси вже і назва готова — «ігналіт», просто, скромно, і кожен дуже легко може взнати прізвище винахідника. Але назва, і тріумф, і повне визнання прийде згодом, зараз одне — працювати.