— А ви самі, ваша влада, ваша міліція куди дивиться? — сказала вона. — Нема того, щоб попередити населення; так, мовляв, і так, такого-то і такого числа, о такій-то годині буде вибух. Громадяни, не лякайтесь. І все було б добре, по-людському, по-хорошому. А то знічев’я як гримне, як бухне, сам бог злякався б, не те що я, звичайна смертна…
Промовляючи цю тираду, Варвара Павлівна енергійно ходила по кімнаті і так поглядала на Широкова, ніби саме він і був винуватцем її хвилювань. Вона ще не висловила усіх своїх міркувань, як біля дверей пролунав дзвоник.
— Гості! — урочисто оголосила Варвара Павлівна.
— То я піду, — рвонувся до виходу старшина, але не встиг. Іван Семенович Зуб, заступник міського прокурора, вже заходив до їдальні.
Невисокий на зріст, зовсім сивий, з коротенькою кривою люлькою в зубах, він справляв враження людини дуже спокійної і лагідної. Глибоко запалі темні очі його і чорні брови дивно контрастували зі сніжнобілим пишним волоссям. Прокурором він був уже літ тридцять п’ять, якщо не більше, а з Володимиром Івановичем Малаховим працював порівнюючи недавно — років зо три. Минулого року Зуб одержав пенсію, але роботи своєї не кинув. Дехто дивувався, як це йому вдалося так довго бездоганно працювати на прокурорських посадах, але Іван Семенович пояснював це дуже просто: «Перед тим як щось сказати, я роблю дві затяжки з люльки, отже є час подумати. Раджу і вам, дуже добра звичка».
Невідомо, чи допомогла ця порада комусь, але сам Зуб користався з неї завжди.
— Здрастуйте, Варваро Павлівно, здрастуйте, товаришу Широков, — сказав, він, виймаючи з рота свою носогрійку. — А де ж іменинниця… чи як то слід сказати? Новопаспортниця? Де вона? Ось я їй подарунка приніс.
— Саме зараз паспорта отримує в міліції. Скоро з’явиться.
— Ясно. Володимир Іванович наказав мені їхати сюди, а сам до крамниці пішов, просив попередити — спізниться на десять хвилин… Що це з вами, товаришу Широков?
Старшина застиг на місці. Він весь час намагався дістатися до дверей, непомітно переступаючи на ширину підметки, ніби пливучи по підлозі. Запитання прокурора примусило його здригнутися, поморщитися і з болем сказати:
— Пробачте, я піду.
— Підете? А чарку? — здивувався, знову пихнувши люлькою, Зуб.
— Дуже дякую. Може ввечері, коли все заспокоїться… Дуже дякую, товаришу заступник міського прокурора. У мене… Словом, мені час…
І ще раз окинувши поглядом усі страви, виставлені на столі, Широков вийшов з їдальні. Зуб глянув йому вслід, пихнув люлькою:
— Ніколи його таким не бачив. Що з ним?
— Дружину свою, Марину, в родильний одвіз. Аж дивитися боляче.
— Ясно, — посміхаючись, сказав Зуб. — І от через шістнадцять років буде і у товариша Широкова таке ж свято, як нині у нас. Велике це діло юність. Все молоде, здорове, нерви міцні. Я от з прокуратури вийшов, щось як гримнуло, мало не впав від переляку…
Варвара Павлівна весело засміялась. Їй було дуже приємно почути, що не сама вона перелякалася того несподіваного грому. Потім споважніла і, приховуючи задоволення, сердито сказала:
— Як отак ще разів зо два тряхне, то й стіни посипляться.
— Це на шахті двадцять-біс старі виробітки завалюють, — з повним знанням справи пояснив Зуб. — Ще довоєнні. Але ваша правда, чорти б його маму так трусили, здорово вдарило…
Пройшовся по кімнаті, ступаючи обережно, м’яко; здавалося, він спочатку мацає великим пальцем чи не можна тут загрузнути, а тільки тоді вже ставить усю ногу. Від того хода його ставала на диво безшумною і плавною. Підійшов до столу, гострими, уважними очима оглянув закуску, зробив не дві, а три затяжки і оголосив:
— З плином часу, вельмишановна Варваро Павлівно, питання закуски все частіше стає в центрі моєї уваги. Нічого не зробиш — люблю, многогрішний, попоїсти. Ну, так що ж сьогодні буде бенефісом нашого столу? Не може бути, щоб ви чогось незвичайного не приготували гостям на подив.
Варвара Павлівна улещено посміхнулася.
— Багато знатимете, Іване Семеновичу, скоро постарієте.
— Мені це вже не загрожує. — Зуб насадив на носа великі рогові окуляри і нахилився над столом. — Грибки купували чи самі маринувати зволили?
— Збирали всі разом, а маринувала сама.
— Відмінно, відмінно. Ну, що ж, коли все стоятиме на висоті закуски, то сьогоднішній обід, безперечно, буде чим згадати.