Ігнатьєв знову насторожився, намагаючись відшукати за цими звичайними словами якийсь інший, прихований зміст; нічого відшукати не зміг, але спокійнішим від того не став.
— Зараз я вам все розповім. Як би це сформулювати точніше…
— А ви формулюйте, як зможете. Я спробую зрозуміти.
— Гаразд. Зважаючи на те, що у нас на заводі працює прокурор, а начальника лабораторії Августова вже заарештували… Для мене і для всього колективу ясно — буде суд. І я хочу, щоб тінь злочинів Басової навіть найменшим своїм краєчком не впала на мій винахід.
— Тінь злочинів Басової, — задумано повторив Зуб. — Злочинів Басової. Яких злочинів? — несподівано різко, підводячи на Ігнатьєва свої проникливі очі, запитав він.
Інженер зрозумів: настала саме та рішуча хвилина, коли він мусить у твердості й непохитності позмагатися з гранітною скелею.
— Так, — зібравши всі свої душевні сили, твердо сказав він, — саме злочинів. Іншого терміну для її дій знайти неможливо. Хто штовхнув мене на ці передчасні випробування? Басова.
— А вони були передчасними?
— Безперечно. Хто навіть не подумав взяти дозволу в міністерстві, а пішов напролом, зазнавшись, переоцінивши власні сили і науковий багаж? Басова. Чому вона не спитала в міністерстві дозволу? Бо знала: не дадуть. В сміливості їй відмовити не можна, вона взяла на себе всю відповідальність, але від того її вина не зменшується, а збільшується…
Зуб мимоволі глянув на двері кабінету і побачив на порозі Володимира Івановича Малахова, який стояв і слухав запальну тираду Ігнатьєва. Невідомо було, ввійшов він тільки зараз чи на початку розмови, у всякому разі, інженер, сидячи спиною до дверей, помітити зразу його не міг.
— Я просив Басову дати мені чотири, максимум п’ять років, на проведення розрахунків і великої серії допоміжних дослідів, зробити додаткові теоретичні і практичні роботи, а тоді вже йти на велике випробування, маючи стопроцентну певність успіху.
— Так, продовжуйте, будь ласка.
— Прошу. Я мушу ще раз повторити, не можна заперечувати того, що товаришка Басова надзвичайно смілива; я просто не можу згадати такого ж відважного директора. Але це не міняє справи — на мій винахід лягла тінь, працювати над ним буде надзвичайно важко, Басова за все мусить відповісти.
— Скажіть, товаришу Ігнатьєв, — запитав Зуб, ніби навмисне показуючи Малахову свого відвідувача з усіх боків, — успіх і в цьому першому досліді бути міг?
— Звичайно, міг. Правда, стопроцентної певності не було ні в мене, ні в Басової, але успіх міг бути, більше того, мусив бути. Реакція виявилася активнішою, ніж було передбачено. Треба чекати чотири, максимум п’ять років, а вона мене поганяла, підштовхувала в шию: давайте, давайте, працюйте, працюйте, країні потрібний ваш винахід. Нашим вченим і технікам потрібна така пластмаса; ми мусимо виграти час… І от вам результат. Я пережив повну катастрофу своїх сподівань і надій. А що таке чотири роки у порівнянні з вічністю?
— Чотири роки інколи бувають довші за вічність, — зауважив Зуб, — подій за цей час може статися більше, ніж за століття. Водневу бомбу винайшли за рік.
— Це зовсім інша справа. Там ішлося про безпеку нашої країни. А тут можна почекати, напевне можна. Тепер вона сяде в тюрму і, чого доброго, ще когось, а може, і мене за собою туди потягне. А коли й не потягне, то мене все життя мучитиме совість — адже це вона через мій винахід сяде! За таку величезну розтрату їй не менше кількох років дадуть. Це ж пів-мільйона державних коштів!.. А я не хочу іти до тюрми.
— А може, ми й намагатися не будемо вас у тюрму садовити?
— Будете. І в зв’язку з цим я хочу зробити вам офіціальну заяву. Для цього я сюди і прийшов. Хочу цілком чітко розмежуватися з директором хімзаводу товаришкою Басовою. Мій винахід — це одне, а дії директора Басової — це зовсім інше. Відповідати за її зазнайство я не збираюся, заявляю цілком офіціально. Прошу, от моя письмова заява. Більше нічого не треба?
— Ні. Все ясно.
— Так, мені теж майже все ясно, — сказав прокурор Малахов, відходячи від дверей і наближаючись до столу.
Раптова поява його налякала Ігнатьєва. Він зблід, але зразу ж опанував себе, підвівся з крісла, простягнув до Володимира Івановича спітнілу від хвилювання руку.
— Ох, пробачте. Ви товариш Малахов?.. Я дуже радий вас бачити. Я не знав, чи слід чекати на ваш прихід, і тільки тому говорив з вашим заступником. Ви ввійшли так несподівано.