— Ні, я тут вже досить давно.
— Пробачте мою неуважність, я так захопився розмовою з товаришем Зубом. Ви її чули?
— Трохи чув.
— Мені слід повторити основні положення чи все більш-менш ясно?
— Мені майже все ясно. Дуже добре, що ви нас відвідали і висловили свої почуття.
Іван Семенович Зуб підвівся з-за столу, поступаючись місцем своєму начальникові, пройшовся по кабінету, тричі пихнув своєю люлькою і раптом сказав:
— В тому, що ви прийшли до нас, товаришу Ігнатьєв, одверто кажучи, я нічого хорошого не бачу.
Погляд Ігнатьєва застиг на обличчі Зуба. Що мали означати ці слова? Взагалі йому важко розібрати, як ставиться до нього цей старий прокурор, схвалює його одвертість чи гудить.
— Ні, чому ж, — озвався Малахов, — цей прихід, безперечно, буде для нас корисний.
— От я зараз думаю про вашу, як ви сказали, офіціальну заяву і не можу збагнути, чому ви, замість того, щоб дякувати Басовій за допомогу, за швидке здійснення винаходу, намагаєтесь її втопити? — сказав Зуб.
— Тобто ви натякаєте, ніби я невдячна людина? — вже явно розуміючи неприязнь старого прокурора і ненавидячи його до глибини душі, запитав Ігнатьєв.
— Я ні на що не натякаю, а говорю цілком точні і ясні речі. Ви потрапили у найщасливішу ситуацію, ваш винахід не тільки не затирають, а навпаки, весь колектив підхопив його і здійснює блискавично. Тимчасом ви приходите до нас з такими заявами. Коли б вам таке розповіли, якої б ви були думки про моральні якості тієї людини?
— Товаришу Малахов, — Ігнатьєв набрав гордовитого і цілком неприступного вигляду, — я дуже прошу вас оборонити мене від дивних і безперечно несумісних з високим званням радянського прокурора натяків.
— От за цим ви можете не вболівати, товаришу Ігнатьєв, — ввічливо відповів Малахов, — оборонимо, неодмінно оборонимо.
— Тобто ви поділяєте думку вашого заступника?
— Я про це вам нічого не говорив, але замислитись тут є над чим.
— А я йшов до прокуратури, сподіваючись знайти підтримку! — Слова Ігнатьєва прозвучали іронічно, гірко, майже зневажливо.
— У вас не повинно бути ніякого сумніву, ви її одержите, — так само ввічливо і холодно відповів Малахов. — Прошу!
Останнє слово вже було відповіддю на енергійний стукіт у двері кабінету. Двері відчинились, і, увінчана білосніжною, ніби аж трохи блакитною зачіскою, лев’яча голова Басової з’явилася в їхньому високому прямокутнику.
— Можна? — запитала вона, швидким поглядом озираючи Ігнатьєва, Малахова, Зуба і намагаючись одразу ж вірно оцінити і збагнути ситуацію.
— Прошу, прошу, Маріє Іванівно, — запросив Малахов.
— Про вовка помовка, а вовк у хату, — прогудів Зуб.
— Здрастуйте, — підійшла ближче до столу Басова і трохи глузливо сказала: — От не чекала вас тут побачити, товаришу Ігнатьєв.
Почуття небезпеки вже цілком оволоділо інженером. Він гірко каявся в своїх відвідинах, у своєму легковір’ї, в своїй одвертості. Тепер треба було знайти шлях до почесного відступу, а там, хай вони вогнем візьмуться всі ці прокурори, він до них ніколи більше в житті не звернеться. І водночас Ігнатьєв вирішив твердо не здавати своїх позицій, він надто довго тримався, щоб зараз дозволити собі якусь легкодухість. Тому відповідь його звучала дуже поважно і гідно.
— Я прийшов сюди захищати свою і вашу честь, Маріє Іванівно. Мені дорога репутація нашого заводу і я нікому, навіть людям, яких я особисто люблю і поважаю, не дозволю її заплямувати. Цю репутацію я буду захищати до останнього слова, до останнього подиху.
— Ура! — неголосно відповіла на ці високопарні слова Марія Іванівна.
Це тихо сказане слово вплинуло на Ігнатьєва, ніби удар батога. Він здригнувся, люто і водночас винувато глянув на Басову, важко ковтнув повітря; гострий кадик його різко ворухнувся на шиї і сховався десь за комірцем. Вже не знаючи, як вести розмову і бажаючи тільки одного, якомога далі опинитися від Басової і Малахова, він міцно вчепився руками в спинку стільця і заговорив:
— Я гадаю, ви візьмете до уваги мою заяву, товаришу прокурор. Я не боюся повторити її навіть перед лицем заінтересованої особи, при Марії Іванівні. Я відмежовуюся від її дій і прошу не ставити долю мого винаходу у залежність від долі директора хімічного комбінату. Це основна суть моєї заяви і — провадячи ваші розслідування — дуже прошу на неї зважити. До побачення, товариші прокурори.
Він відпустив спинку стільця і, намагаючись не зустрітись очима з поглядом Басової і все-таки скоса позираючи в її бік, швидко вийшов і з насолодою почув, як зачинились двері. Все-таки останнє слово лишилось за ним, він анітрохи не схибив і не відступив від власного рішення і тепер може бути спокійний за долю винаходу.