Він коротко вклонився і вийшов. Двері зачинились за ним безшумно.
— В печінках він мені вже сидить, — сердито і водночас жалібно сказав Малахов, все ще дивлячись на двері, за якими зник Зуб, ніби побоюючись, що він повернеться. — Висить, як важка гиря на ногах. Знаєш, колись, у шекспірівські часи, злочинцям до ноги на короткому ланцюгу пудовика приковували і на базари пускали милостиню збирати. Так от я сам собі такого злочинця нагадую, тягнеться він всюди за мною, широкого кроку зробити не дає. Авторитет, досвід, багаторічна практика! А ніхто вже того не хоче бачити, що в нього звичайнісінький старечий маразм. Кожна квіточка викликає замилування. В кожному злодієві таким стариганам завжди хочеться бачити чесну людину і виправдати її.
Ганна помовчала, вдумуючись в ці слова, і мовчання це, як і раніше, здалося Малахову дуже сприятливим і доброзичливим. Він ніжно глянув на дружину: ось вона його надійний і вірний спільник. Недаремне ж він любить цю вродливу жінку.
— А тобі не здається, — несподівано запитала Ганна, — що ти хочеш бачити в кожній чесній людині злодія?
Малахов здригнувся. Він був глибоко вражений. Значить, і вона, його власна дружина Ганна, теж іде проти нього, засуджує його думки, його переконання. Це викриття було страшним, мало не трагічним. Похитнулася одна з його опор, та, яка здавалася найміцнішою. Невже він сам помилявся, чогось не розглядів, чогось не знав про Ганну?
— І ти за ним! — вигукнув Малахов. — Та невже ви всі вирішили раз і назавжди забути про таке поняття, як «держава». Я стою на варті її інтересів, в даному разі наступаючи на горло власним симпатіям і вподобанням, а ви на мене дивитесь, як на якогось бюрократа-буквоїда з тигрячими апетитами. Я дуже вражений твоїми словами, Ганно, і хочу, щоб ти зрозуміла основне — мною керують не особисті симпатії, а тільки інтереси держави.
— Так, це ти вже говорив, — задумано відповіла Ганна. — У мене немає підстав тобі не вірити. Але держава — це ж не якась бездушна машина, держава це, кінець кінцем, наші радянські люди, і, мені здається, про них теж не слід забувати.
— Так, це правда, коли йдеться про людей. Але коли йдеться про злочинців, то накажеш мені і про них піклуватися?
Якась нова і, видно, незвичайна думка промайнула в голові Ганни, навіть змусила її посміхнутися, стримано, ледве помітно, лиш куточками випнутих губ.
— Ну, що ж, у твоїх міркуваннях є залізна логіка, хоч погодитися з ними я ніяк не можу. Але ти не думав, що разом з Басовою доведеться неодмінно заарештувати і мене.
— Не говори дурниць. За що?
— Так би мовити, за ідеологічну підготовку невдалого досліду. Коротше кажучи, за мою статтю. Адже там висловлено безоглядну підтримку позиції Басової.
— Твоя стаття з’явилася тоді, коли дослід уже було поставлено, і тому вона ніяк до справи стосуватись не може. До того ж повинен тобі сказати, стаття — це одне, у нас кожен має право висловлювати свої думки, а от дії, які завдають шкоди державі, це зовсім інше.
Ганна вже переконалася, що зрушити з місця Малахова неможливо.
— Але зрозумій, якщо винахід вдасться… — спробувала ще раз переконати його.
— Я чув це вже двадцять разів, — відрізав Малахов. — Обридло. Народна мудрість каже — краще синиця в руках, ніж журавель у небі, краще півмільйона в касі заводу зараз, ніж п’ятсот мільярдів через п’ятдесят років, краще заново виведений десятиквартирний дім у заводському виселку, ніж п’ятсот тисяч карбованців, викинутих на вітер. Ти і тут можеш мені щось заперечити?
— Ні, нічого, — тихо відповіла Ганна.
Їй стало невимовно гірко і тоскно. От так, за кілька хвилин взнала вона про людину більше, ніж за довгі роки спільного життя. Все приховане, може, тільки те, про що вона здогадувалась чи тільки припускала, зараз стало здаватися цілком ясним, і від того серце охопила нудьга, якийсь темний, ніби осінній, непроглядний морок.
Малахов зразу ж помітив цю зміну настрою, стривожився, але великої ваги тому не надав.
Ганна підвелася з крісла, пройшлася, думаючи про своє. Морок на серці ще погустішав, і в сутіні його не можна було знайти жодної зірочки, жодного просвітку. Вона вже не шукала слів, щоб переконати чоловіка. Тепер їй треба було розібратися у власних почуттях, у нових враженнях і у тому, що відкрилось їй зараз. Але так просто у цій зливі почуттів не розберешся. Тут все треба проаналізувати, ствердити правду і геть відмести випадкові враження. І, мабуть, робити це треба не тут, у прокуратурі, а дома, в тривожному безсонні ночей добираючись до істини.