— Поїхали додому? — несподівано запитала Ганна. — Любочка вже, мабуть, чекає і їсти хочеться…
Цей прозаїчний, цілком буденний поворот розмови зразу все поставив на свої місця. Отже, неприємну, навіть принизливу розмову вже закінчено. Малахов полегшено зітхнув, але відповісти не встиг. За дверима почувся неголосний стук.
— Прошу! — гукнув прокурор.
На порозі виросла постать високого, масивного чоловіка з перев’язаною білими бинтами головою. Зразу впізнати його було неможливо, але тільки-но він вимовив перше слово, Ганна миттю вгадала його і аж похолола від несподіванки і жаху. Хотілося втекти, якомога далі втекти, але як це зробити? І навіщо так затягнулась ця непотрібна розмова з Малаховим? Непотрібна? Ні, вона була не тільки потрібною, а конче необхідною і рано чи пізно відбулася б У глибині свідомості вона готувалася вже довгі роки, то що ж дивного, коли слова ці були сказані саме тепер?
— Пробачте, — низьким баритоном промовив чоловік, — ваша секретарка десь вийшла, і я наважився постукати.
Малахов уважно глянув на нього, пригадуючи. Ніяких спогадів цей образ не викликав, і прокурор ввічливо, але досить байдуже запросив:
— Прошу сідати. Ви до мене в справі?
— Так, у справі вибуху на хімічному заводі.
— Дуже цікаво. Це саме вас там поранено?
— Ну, раною таке називати — багато честі. Пусте діло, подряпало…
— Може, вам важко говорити? Може, води?
— Ви даремно турбуєтеся, я себе почуваю дуже добре, — відповів гість, своїм відкритим оком дивлячись тільки на Малахова. — Я саме той єдиний потерпілий під час вибуху і мені необхідно з вами поговорити для ясності справи.
— Але ви могли покликати мене до себе, — привітно сказав Малахов. — Вам, мабуть, важко ходити. Оскільки мені відомо, рана зовсім не схожа на подряпину. Та коли ви вже тут, я буду радий з вами поговорити. Пробачте, як вас звати?
— Мене звуть Сергій Петрович… — він виговорив і своє прізвище, але прозвучало воно так невиразно, що Малахов не розчув, а перепитувати йому здалося незручним; адже простіше глянути в справу.
— Може, я заважатиму вашій розмові? — запитала Ганна.
— О ні, в нашій розмові не буде нічого секретного.
— І, може, навіть навпаки, тобі корисно буде її послухати, — додав Малахов.
Ганна нічого не відповіла, відійшла і сіла біля вікна, в куточку, саме там, де в кабінеті найбільше згустилася сутінь раннього осіннього вечора.
— Так, — вів далі гість, — в нашій розмові запевне не буде нічого секретного. А прийшов я до вас, товаришу Малахов, бо давно знаю і вірю вам, може, не менше, як самому собі.
— Давно знаєте? — перепитав Малахов. — Я не пригадую, коли ми з вами зустрічались. Може, ви нагадаєте?
— Ні, не нагадаю. Ми з вами не зустрічались, але я знаю добре вашу чесність і принциповість, і саме тому прийшов.
Початок розмови сподобався прокуророві надзвичайно. В глибині душі навіть ворухнулася думка, чи не допоможе йому цей дивний інженер переконати Ганну.
— Мої особисті якості не мають ніякого значення. Я вас уважно слухаю.
— Так… — почав інженер, видно, не знаходячи потрібних слів і дуже хвилюючись. — Я вже сказав вам про свою службу на нашому заводі… Чудесний завод!
— Я вже це чув і ваше захоплення заводом цілком поділяю, — Малахов немовби старався підштовхнути гостя, допомогти йому відшукати потрібні слова.
— Я не знаю, чи буде вам цікаво… але не сказати цього я не можу, — все ще плутався серед слів інженер. — Зараз я говорю не тільки від свого імені. У нас на заводі багато людей думають так само, як я…
— Тобто, ви прийшли висловити колективну думку. Це дуже важливо і цікаво… Слухаю…
— Ви, мабуть, добре знаєте, яку велику справу здійснюють зараз на нашому заводі…
— Так, з цим я трохи обізнаний.
Інженер подивився на Малахова уважно, вивчаючи, і в його ясноблакитному оці раптом промайнула хвилька захоплення й радості.
— Отже, ви можете уявити корабель, і не якусь там річкову пантофлю, а величезний океанський лайнер, зроблений не зі сталі, а з легкої пластмаси, міцнішої за сталь? Ви можете уявити будинок, складений не з цегли чи бетонних конструкцій, теплий, розкішний, зроблений з нових, досі невідомих матеріалів? Будинок, повний світла, радості, сонця. Коли подумаю про таку красу, мені мовби сонце на штормовій хвилі перед очима грає. Або міжпланетний ракетоплан, адже його теж не з металів чи металічних сплавів будувати доведеться, вони важкі і неміцні, а тільки з таких пластмас, саме вони можуть витримати високі температури, не втрачаючи міцності. Уявляєте, яка перспектива перед нами відкривається?