— Сергій… Петрович!
Перше слово кинулося на допомогу Боровикові, стало поруч з ним, ніби вірний і старий бойовий друг, а друге, стримане, вимовлене з іншою інтонацією, все поставило на своє непорушне місце, знов поклало між ними неподолану відстань, нагадало всі гіркі події і розчарування сорок шостого року, знову примусило Ганну завмерти біля вікна. Вона більше не вимовила жодного слова, дослухала розмову до кінця і наважилась говорити тільки тепер, коли за Боровиком зачинились двері.
— Так от він який, товариш Сергій Боровик, — поглядаючи на двері, ніби той міг повернутися, сказав Малахов. — Мушу тобі признатися, він справляє дуже хороше враження. Але як я раніше не міг до цього додуматись? Помічав у справі знайоме прізвище — Боровик, Боровик, але співставити його з твоїм колишнім… Пробач, будь ласка, співставити його з Любоччиним батьком я чомусь не міг. Здавалось, що він мусить бути десь далеко-далеко. А він, виявляється, зовсім близько.
— Так, мені теж здавалося, ніби він далеко-далеко, а він зовсім близько, — повторила Ганна. — У мене до тебе прохання, якщо ти мені справжній друг, не нагадуй більше ніколи про цю зустріч. Згода?
— Звичайно. Тобі, видно, було дуже неприємно.
— Так. Дуже. Поїхали швидше додому, обідати час. Любочка, мабуть, вже давно чекає.
Вона поспішала, ніби прагнучи за стінами своєї затишної квартири сховатися від тривог і небезпек, які, здавалося, з усіх боків оточили сім’ю Малахових. Їй пощастило на якийсь час забутися, ніби розчинити свою тривогу у силі-силенній дрібних, але заспокійливих справ, які напевне можна було не робити саме в той вечір. Разом з Любочкою вони взялися переглядати, впорядковувати зимові речі, адже до зими вже зовсім недалеко, місяців три, ніяк не більше. Потім, коли з зимовими речами було покінчено, Ганна хотіла вигадати ще якусь таку ж милу затишну роботу, але Любочка вже почала позіхати, оченята її стали кліпати — спати хочеться. Ганна з жалем відпустила дочку, поцілувавши на добраніч. Малахов довго не приходив, і Ганна чомусь боялась лишитися на самоті зі своїми думками. Але Володимир Іванович нарешті таки з’явився, веселий, гомінкий, у доброму настрої. Ганна знову відчула себе добре, сміялась у відповідь на його жарти, уважно слухала розповіді про міські події. Ні про Басову, ні про Боровика в їхній розмові не було й згадки. Вони ніби мовчазно домовилися не торкатися тих тем і з великим задоволенням виконували умову.
Але минула вечеря, темно стало в квартирі, заснув Малахов на широкому ліжку, по-дитячому поклавши долоню під щоку і дихаючи рівно, глибоко. Хоч-не-хоч доводиться залишитися на самоті зі своїми думками. Тепер вже нікуди від них втекти неможливо.
Ганна лежала нерухомо, а перед її широко розкритими очима миготіли промінчики світла з вулиці, і від того темрява у кімнаті здавалась поділеною на різні дивовижні геометричні фігури, світліші й темніші, рухомі і непорушні. Думки приходили й тікали, вони змішувались, як світло і тіні в кімнаті, і все-таки куди б не довелося їм сягнути, поверталися до Сергія Боровика.
Ганна ще не могла зрозуміти, чому так стривожила її ця зустріч. За звичкою детально аналізувати свої почуття, вона і тут спробувала все розкласти на поличках, але з того нічого не вийшло. Так і борсалася вона, мов зловлена в тенета, геть заплутавшись, чи заплутавши сама себе, вже відчуваючи, що цього не уникнути, і все ще боячись зробити правдивий висновок. Вона так і пролежала цілу ніч майже нерухомо, не склепивши повік. Навіть дихала Ганна якомога тихше, щоб не розбудити Малахова, бо він почав би розпитувати, а відповідей ніяких не було б, і це здавалося найстрашнішим.
А на іншому кінці міста, у великій палаті другої міської лікарні, теж не спав, думаючи свою зовсім ясну думу, Сергій Петрович Боровик. Йому не доводилося плутатися у хащах болючих думок, усе поставало перед ним ясно, як горизонт у синюватих скельцях морського бінокля. Він бачив і знав усе до найменших деталей, і хоча любов до Ганни ні на мить не зникала з його серця за ці довгі роки, не дозволяв собі навіть натяку на якісь сподіванки чи зміни.
Події тих далеких днів проходили перед його очима, трохи затуманені довгими роками, але все-таки добре видимі і від того не менш болючі.
Лейтенант Боровик служив на Балтійському флоті, командуючи торпедним катером. Про нього ходили перекази і легенди, він звався улюбленцем бойового щастя, бо там, де гинули люди і кораблі, Боровик завжди виходив неушкодженим, виводив свої маленькі, але грізні кораблики, та ще й завдавав фашистам таких відчутних ударів, що масні плями від потоплених німецьких підводних човнів довго не зникали на сірих, розкошлачених вітрами хвилях суворого Балтійського моря. Товариші пророкували йому велике майбутнє і адміральські погони, але він тільки сміявся у відповідь.