— В глибині душі я слову Боровика вірю, — сказав голова, — але в нашій справі бездоказових почуттів мало, потрібні докази. Я пропоную зробити так, справу відкласти і провести детальне розслідування. Не може бути, щоб та дама крізь землю провалилась. Але попереджаю, Боровик, зараз питання стоїть тільки про догану, якщо ж виявиться, що ти нас одурив, то доведеться з партквитком попрощатися. Ясно?
— Я згодний, — ледве стримуючи свій гнів, відповів Боровик.
— Гаразд, — сказав голова, — а поки все з’я-сується, просити командування тимчасово звільнити товариша Боровика від командування кораблем. До з’ясування справи, — підкреслив він.
— За що ж? — простогнав Боровик.
— Справу доручити партслідчому Болотову. З цим покінчено, — оголосив голова. — Можеш іти, Боровик.
Боровик вийшов, обличчя його було чорне від люті.
В коридорі його чекав Петро Синельников, який в глибині душі розумів свою провину: ох, язик мій, ворог мій!
— Ну, що там? — співчутливо запитав він.
Боровик глянув на Синельникова, і раптом увесь гнів і розпач його прорвалися, мов вибух. Так, це, напевне, він, Петро Синельников написав того анонімного листа, більше Боровик нікому не розповідав! От де первопричина всієї біди!
Все ще ніби через червону запону глянув він на Петра, потім коротко розмахнувся і вдарив. Кулак упав на підборіддя, як чавунна гиря. Петро Синельников поточився і рухнув навзнак, важко вдарившись потилицею об цементову підлогу. Підбігли офіцери, схопили Боровика, кудись повели.
Тиждень Петро Синельников перебував на грані між життям і смертю. Важкий струс мозку — констатували лікарі. Весь цей тиждень Боровик почував себе убивцею і мало не збожеволів. На восьмий день Петро Синельников очуняв, але мусив ще довго лікуватися.
Через два тижні суд засудив Сергія Петровича Боровика за умисне важке тілесне пошкодження до двох років ув'язнення з розжалуванням з офіцерського звання. В присуді була згадка і про зв’язок з німецькою повією.
Останнього, найболючішого удару завдала йому Ганна. Одного разу його викликали до управління табору і показали копію постанови про розлучення. Скрипнувши зубами, Боровик прочитав. Він знав, Ганна простила б йому будь-який вчинок, але зв’язок з німецькою повією… Цього вона не простить ніколи в житті. Сергій Петрович уявив, як у воєнкоматі, куди вона прийшла одержувати гроші по атестату, їй розповіли про присуд, і аж застогнав від муки. Ганну він ні в чому не міг винуватити.
День за днем проходили місяці ув’язнення і все глибше осягав Боровик глибину свого нещастя.
За два роки він не одержав від Ганни жодної звістки і не наважився їй писати. З нею, очевидно, все було розірвано назавжди. Отже, коли скінчиться термін ув’язнення, життя треба починати від самісінького початку, змінивши його докорінно. Як саме змінити, він ще не вирішив, але напевне знав, що змінить. А якщо змінити нічого не вдасться, то й жити не варто.
В такому настрої, картаючи себе, вийшов Боровик весною сорок восьмого року з табору. Він був тепер вільний, як птах, близьких родичів не було, домівки теж, лети куди хочеш і де хочеш спиняйся, ніхто не перешкодить і нічого не запитає. Він дурив себе, коли, читаючи сповіщення про розлучення, думав, що разом з тим читає смертний присуд своєму коханню. Він любив Ганну тепер не менше, а ще більше, ніж у ті прокляті дні, про які навіть згадувати боляче.
Серце повело його у велике донецьке місто, де жила Ганна. Він побачив її, побачив Любочку здаля, не дозволяючи собі наблизитись. Але поряд з ними він побачив і прокурора Малахова. Гроші, які лежали у банку, дали можливість жити якийсь час без роботи, і майже все це літо Боровик стежив за Ганною, Малаховим і Любочкою, уважний і непомітний, намагаючись не пропустити жодної, бодай найменшої деталі. Він дізнався про життя цієї сім’ї, збагнув і оцінив глибоке кохання Малахова, яке так ясно виявлялося у багатьох, непомітних для незацікавленого ока дрібницях. Він дізнався, що Любочка вважає, ніби він загинув у сорок шостому році. Це вже не додало жодної краплини до повної чаші його горя. Може, навіть так і краще, може, спокійніше житиметься Любі, якщо ніякі сумніви про батькову долю не тривожитимуть її маленьке серце.
Але гроші, колись відраховані від офіцерського утримання в банк, вже кінчалися, довелося подумати і про власну долю. Їхати з цього міста він не хотів — тут Ганна, тут Любочка, отже, отут мусить жити і він. А до чого братися? Як жити? Він вступив до хіміко-технологічного інституту.