— Тихо ви! От правду кажуть, старе й мале — однаково. Думаєш, як паспорта дали, так вже і кричати на все горло можна? Дзуськи!
— Бабо Варваро, — Любочку зараз спинити не міг би ніхто. — Конституція гарантує мені свободу слова, зборів, демонстрацій і совісті, а ви хочете мені заткнути рота? Не вийде!
І вона стала в позу полум’яного оратора, піднісши вгору ліву руку з розчепіреними і в кількох місцях вимазаними фіалковим чорнилом пальцями.
— Свят, свят, свят, — замахала на неї руками Варвара Павлівна. — Любонько, що це з тобою? Чи ти не захворіла? Хоч би до Івана Семеновича привіталася.
Любочка зразу ж стала серйозною.
— Ох, Іване Семеновичу, пробачте, от я все ще ніяк не можу навчитися повністю володіти своїми почуттями, але неодмінно навчуся. Здрастуйте, Іване Семеновичу.
— Здрастуй, Любонько. Я тобі цукерок приніс на свято.
Дівчина взяла восьмигранну коробку, глянула, і одразу ж всю її серйозність ніби вітром здуло.
— Ой, які смачнючі! Спасибі, товаришу Зуб! Правильно, дорослим людям, як оце я, саме і слід дарувати такі цукерки і оточувати їх всілякою увагою. Це в нашому місті геть усі розуміють. І не тільки розуміють, але й роблять саме так. Лиш тільки вийшла з міліції, тільки ногою на тротуар ступила — і раптом на мою честь салют! Як бахнуло, як гримнуло. Все місто затрусилося! От тільки шкода: білий день, ракет видно не було.
Зуб посмоктав свою люльку, за звичкою двічі затягнувся.
— Так це, значить, на твою честь був салют! А я думав…
— А що це може бути? Звичайно, салют на мою честь, і ніхто, крім вас, вельмишановний Іване Семеновичу, щодо цього ніяких сумнівів не має.
Вона обкрутилася на каблуці і тільки тепер помітила накритий стіл і оцінила мистецтво Варвари Павлівни.
— Боже, яка смакота і красота на столі! — захоплювалася Любочка. — Бабо Варваро, я вас запитую цілком офіціально, де мої предки? Чому вони запізнюються на таке свято? Ввечері буде сила-силенна гостей, півкласу мого прийде, мені ще плаття випрасувати треба… Де Марія Іванівна Басова? Це нечувана річ, щоб директор заводу дозволяв собі так запізнюватись. Я вас питаю — де вони?
— Ти на мене не дуже насідай, — боком йдучи до дверей, відповіла Варвара Павлівна. — Хоч ти і паспорта отримала, а управу на тебе все-таки знайдемо…
І швиденько вийшла, ніби побоюючись, що Любочка перейде у рішучу атаку.
Лагідно посміхаючись, дивився на дівчину Іван Семенович Зуб. Вона дуже подобалася старому прокуророві і водночас викликала незрозумілу тривогу. Поривна, нервова, збуджена, вся напружена, ніби співуча струна, вона надто різко переходила від сміху до зосередженої серйозності, могла несподівано замислитись, обірвавши найцікавішу розмову, могла сказати незаслужено різке слово. Ніколи не можна було вгадати, який настрій буде в неї через п'ять хвилин. Як сформувався такий характер, Іван Семенович Зуб не розумів, хоча частенько над тим замислювався. Про життя свого безпосереднього начальника він знав не так багато, але в сім’ї його бував з охотою і ставився до всіх Малахових дуже приязно. Він знав, що Любочка нерідна дочка прокурора, але намагався в подробиці сімейних стосунків не залазити, цілком справедливо вважаючи це нетактовним.
— Що це ви читаєте, товаришу Зуб, мій дорогий Іване Семеновичу? — запитала Люба, заглядаючи в газету, яку старий тримав у руках. — А-а-а… Мамину статтю! Я вже читала. Здорово написано. Мені так нізащо в світі не написати! А вам сподобалося? Сподобалося?
Зуб знову пихнув люлькою.
— Сподобалось. Особливо це місце.
— Яке?
— Читай.
Люба взяла газету, кумедно наморщила брівки і, надаючи своєму круглому личку виразу особливої значущості і поважності, прочитала:
— «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор — час…» — На мить замислилася, вдумуючись у зміст цих слів, ніби осягаючи думку, потім вигукнула: — Правильно! Це значить: в житті треба сміливо йти вперед, а не чекати, доки все ясно стане, як двічі два. Правильно я зрозуміла?
— Твоя мама твердить, що це саме так.
— А ви як думаєте?
— Я? — Зуб двічі пихнув люлькою, помовчав. — Це трохи сміливо сказано, але я теж так думаю.
— Отже, так воно і є! Це, безперечно, правильно… Тихої Товаришу заступник міського прокурора, наближається ваш начальник! Чуєте його директивні кроки? Парад, струнко!