— До обкому.
Того дня у Володимира Івановича Малахова було дуже багато роботи і час пролинув швидко. Здається, тільки-но прийшов до прокуратури щось зробив і все, — вже шоста година, час додому. А роботи — непочатий край. Отже, доведеться прийти сюди ввечері, хоча начальство на таку нічну роботу тепер дивиться косо, вже забули, як три роки тому доводилось працювати цілі ночі. Справи останніх днів вимагали від прокурора поширених мотивацій, доведеться попрацювати, зате потім, уже в процесі слідства, все це стократ окупиться.
Цілий день прокурор працював напружено, майже натхненно Іван Семенович Зуб не з’являвся на очі, і десь наприкінці роботи Малахов навіть занепокоївся.
— Де це наш Іван Семенович? — мимохідь запитав він, коли секретарка зайшла до кабінету.
— Іван Семенович пішов до обкому.
— До обкому? Викликали?
— Ні, про виклик я нічого не чула.
— Коли повернеться?
— Не можу сказати.
— Добре, йдіть.
Секретарка вийшла, а у Малахова на серці після цієї незначної розмови лишився якийсь намул. Немовби щось небезпечне творилося за його спиною. Може, це пов’язано зі справою Басової?
— Що взяв з собою Зуб? — знову викликав пін секретарку.
— Нічого.
— Ніяких справ?
— Ніяких.
— Дякую, можете йти.
Він кілька хвилин думав про Зуба, потім немовби глянув збоку на самого себе і засміявся. Ніколи такі випадки не викликали в нього ніяких підозрінь чи роздумів. Чого ж зараз він так тривожиться? Смішно і навіть трохи несолідно.
Прокурор знову взявся до роботи і до кінця робочого дня працював діловито й точно, як добре злагоджена і вивірена машина. За кілька хвилин до шостої він перегорнув справи і побачив, як багато ще доведеться попрацювати ввечері. Потім узяв зі столу цілий оберемок папок і замкнув у сейф.
Після цього ще раз оглянув кабінет, чи не забув чогось заховати, і вийшов. По місту йшло чудесне вересневе надвечір’я, коли подихи справжньої осені здаються ще дуже далекими і все-таки відчуваються в усьому — в кожній холодній квітці, у кожному сухому, ніби з найтоншого металу викутому, кленовому листочку, який сухо шарудить під ногами. Прокурор ішов не поспішаючи. Додому недалеко, і ця прогулянка після довгого сидіння в кабінеті була приємною.
Він вийшов на широченну площу, посередині якої високими, ніби застиглими, струменями бив дужий фонтан, оточений з усіх боків цілим лабіринтом асфальтованих доріжок, вибагливих клумб і вже трохи прив’ялих кущів троянд і бузку. На асфальті біля фонтана хлоп’ята годували сірих повногрудих голубів, птахи нікого не боялись, майже з рук брали хліб. Малахов, посміхаючись, дивився на цю сцену, постояв трохи, потім, усе ще посміхаючись, пішов далі.
Тепер йому треба було пройти повз високу і водночас присадкувату будову, де містився обком партії. Він бував тут часто і добре знав усіх секретарів, але завжди підходив до цього будинку з самому собі незрозумілою обережністю.
Блискучі східці полірованого граніту збігали з дверей обкому до тротуару. Малахов здаля побачив, як перший секретар, розмовляючи з якимсь дуже знайомим чоловіком, вийшов і сів разом з ним у машину. Авто рушило з місця раніше, ніж Малахов встиг наблизитися і привітатись.
«Хто цей чоловік?» запитав себе прокурор.
Обличчя незнайомого він десь, безперечно, бачив, але жовтуватого, ніби костяного, костура пригадати не міг. Проте замислюватися тут ні над чим, всі люди в області так чи інакше знають одні одних. Бачилися десь на конференції чи, може, на зборах активу, от і здається обличчя знайомим.
Вже забувши про цю зустріч, він проходив квартал за кварталом, будинок за будинком, сам собі відзначаючи, як багато набудували в місті за останні роки. Додому було зовсім близько, менше двохсот метрів, коли Малахов несподівано спинився.
Він раптом згадав, де бачив людину з жовтуватим костуром. Це не хто інший як секретар парткому хімічного заводу Ляшенко.
Тепер вся зустріч набирала для Малахова зовсім іншого, тривожного значення. Ляшенкові робили операцію, це знали всі, а от тепер він зовсім недоречно катається в машині разом з першим секретарем обкому. І поїхали вони саме в напрямі хімічного заводу. Що це — випадковість чи спроба якось втрутитися в справу Марії Басової?