Малахов постояв, ніби збираючись повернутися до обкому і все перевірити на місці.
Та що це з ним кінець кінцем? Чого він хвилюється? Його дії можуть подобатися чи не подобатися, але вони правильні, сто разів правильні, і тривожитись йому нічого.
Відкинувши неспокійні думки, він швидко пройшов останній квартал і за кілька хвилин, вже вимитий і заспокоєний, сидів разом з Ганною і Любочкою за столом. За своїм давнім правилом, дома він не дозволяв собі навіть думати про справи, цілком слушно твердячи, що для того досить часу і на роботі, але в цей напружений день чомусь поламалися усі, роками заведені, правила, і вирватися з потоку думок було дуже важко.
Саме тому за столом створився той немирний, дратівливий настрій, коли якесь недоречне слово може викликати гнів чи гостру відповідь. Ганна вже знала цей настрій. Останнім часом затишна квартира стала їй чомусь здаватися тісною і задушною. Це враження особливо посилювалося, коли Малахов повертався з роботи, і пояснити чого це воно так, — Ганна не могла. В усякому разі, в редакції вона тепер почувала себе значно приємніше і вільніше, ніж дома, надто в такий день, коли за столом важко говорити, ніби в горлі застряв шматок тіста. Так вони і мовчали майже весь обід, перекидаючись коли-не-коли незначними короткими словами, аж доки Малахов не сказав незадоволено:
— Ну, звичайно, закохалась наша Варвара Павлівна, знову все пересолено. Чумак з возом перекинувся, як говорили у минулому сторіччі.
— А мені все добре, я ще й посолила трішки, — здивовано відгукнулася Люба, беручи виделкою котлету. — Ні, все правильно посолене.
— На вас усіх з вашими витребеньками і в ступі не потрапиш, — сердито сказала Варвара Павлівна. — Завтра взагалі про сіль і не подумаю, соліть кожен сам собі, моє діло сторона.
— На мій смак добре, — сказала Ганна. Глянула на стіл і зразу ж схопилася з місця. — Боже мій, знову я гірчицю забула поставити.
Підійшла до буфета, взяла пузату, блакитними квітами розмальовану гірчичницю, і поставила перед чоловіком.
— Будь ласка.
— Мама у нас буферна держава, — засміялася Люба. — Як то пишуть у газетах — пом’якшує суперечності.
— Дякую, — вклонився до дружини Малахов, а тоді, вже зовсім іншим тоном, звернувся до Люби. — А ти краще не говорила б дурниць. Ніяких суперечок немає і бути не може.
Господар підвівся з-за столу, зробив кілька кроків по кімнаті. Згадка про несподівану зустріч біля виходу з обкому все-таки чомусь тривожила. Чого він хвилюється? Навіть найменших підстав для тривоги немає. Чому ж йому так хотілося зараз бути там, де стоїть, поблискуючи чорним лаком, велика машина секретаря обкому. Невже вона біля головної контори хімічного заводу? Може, подзвонити туди, перевірити. Це ж так просто, набрати комутатор попросити прохідну і запитати вахтера.
Прокурор навіть зробив крок до телефону, але зразу ж спинив себе. Тільки цього ще бракувало! Нікуди він не дзвонитиме і нічого дізнаватись не буде.
— Ну, які в кого плани? — запитав Малахов, поглядаючи на двері спальні і вже передчуваючи солодку мить, коли можна буде лягти і задрімати.
— Мені до Марини у лікарню треба піти, вона скоро випишеться, а я жодного разу там не була, просто свинство з мого боку, — швидко, немов виправдуючись, сказав Ганна. — Я вже Широкову кілька разів обіцяла, та все ніяк не зберуся.
Взагалі кажучи, до Марини можна було вирватися і вдень, поїхати просто з редакції, але Ганна навмисне відклала ці відвідини на вечір. Несила їй зараз було лишатися дома поряд Володимира Малахова. Чому так трапилось і звідки з’явилось таке почуття, Ганна зрозуміти не могла, а силувати себе не хотіла.
— Це правильно, — трохи сонним голосом відповів прокурор. — Там, мабуть, нудота, в тій родилці, не приведи господи. Марина буде дуже і дуже задоволена. Передай, будь ласка, і від мене привітання. А я спочину трохи і знов на роботу.
— Обов’язково передам, — Ганна полегшено зітхнула.
— А мені з тобою не можна? — несміливо, вже передчуваючи відмову, запитала Любочка.
— А уроки хто за тебе зробить? — запитав Малахов.
Дівчина вередливо закопилила губку.
— Уроки! Ах, так, уроки… І коли вже вони скінчаться всі ці уроки, уроки, уроки…
— Не поспішай, вже скоро скінчаться, менше року залишилося, згадуватимеш ти цей час ще не раз у житті, і здаватиметься він тобі чудесним.
— Ну, домашні завдання ніколи мені чудесними не здаватимуться, — твердо заявила Люба. Вона вчилася непогано, але не так легко, як дуже обдаровані діти. Самолюбива й гордовита до краю, вона вважала ганьбою для себе одержати трійки і тому примушувала себе працювати.