— Двадцять п’яте вересня 1946 року — двадцять п’яте вересня 1956 року. Рівно десять років, — вела далі Люба.
Так, вдається, Ганна назвала саме двадцять п’яте вересня. Вона потім забула цю дату, охоплена горем, гнівом, непрощенною образою, але її слова впали в маленьке поранене серце, як зерно падає у вогку, парку землю, і укріпилися, запам’яталися назавжди Через рік після того в житті Ганни з’явився Володимир Іванович Малахов. Давно це було… А тепер? Що ж тепер?
— Так, рівно десять років, — підтвердила Ганна, — швидко минає час.
— Знаєш, мамо, — трохи ніяковіючи, ніби зізнаючись у найбільшій своїй таємниці, сказала Люба, — я останнім часом чомусь багато про нього думаю і мені здається, ніби навіть пам’ятаю його. Смішно, звичайно. Коли я його востаннє бачила, мені був один рік, саме такі сорочечки носила… А здається, наче я його добре знаю. Це вже, мабуть, гра фантазії? Правда?
— Напевне, — через силу, намагаючись бути ніжною і лагідною, відповіла Ганна. — Десять років уже минуло…
— Раніше я згадувала його зрідка, а зараз думаю все частіше… Мамо, де його поховали, де його могила?
Голос Ганни прозвучав глухо:
— Не знаю, Любчик.
— А повідомлення тобі прислали?
— Так.
— Що там було написано?
— Нічого, тільки одне: «смертю хоробрих».
— Де це повідомлення?
— Десь воно мусить бути…
Ганна відчувала: якщо Варвара Павлівна ще хоч три хвилини забариться зі своїми яблуками, то її нерви не витримають. Раніше цей обман дочки здавався доконечним, цілком виправданим. Хай краще думає про свого батька, як про загиблого героя, ніж про живого розпусника і злочинця, засудженого до тюрми. Раніше це не викликало ні вагань, ні сумнівів, але зараз… Чому ж зараз так важко?
Варвара Павлівна врятувала Ганну і від власних сумнівів, і від запитань Любочки. Вона ввійшла до їдальні, несучи в руках чималий пакет, дбайливо загорнутий у газету і зав'язаний мотузочкою. Поклала його на стіл і урочисто оголосила:
— Ранні антонівки, як вино. Я тут найкращі вибрала, буде чим Марину порадувати.
— Дякую, Варваро Павлівно, — полегшено зітхнула Ганна.
— Ну, щасливо тобі… і привіт від мене неодмінно передай, не забудь, — наставляла Ганну стара. — Не забудеш?
— Та що це ви, Варваро Павлівно, чому питаєте?
— Бо якась ти останні дні дивна… Ну, добре, йди та не барись.
Варвара Павлівна пішла до себе на кухню, на прощання ласкаво, ніби до малої дитини, посміхнувшись до Ганни.
— Мам! — сказала Любочка тільки-но Варвара Павлівна зникла.
— Що? — знову тривожачись, знову передчуваючи запитання, на яке важко відповісти, і знову поринаючи у потік своїх неясних, дратівливих думок, перепитала Ганна.
— Скажи мені, якісь батькові родичі є на світі?
— Батькові родичі? — Ганна подумала: яку ще загрозу таять у собі ці слова? — А навіщо вони тобі?
— Дуже хотілося б знати людей, які його знали і любили… Все про нього знати хочеться.
«Мабуть, не вдасться довго зберігати таємницю, — сказала собі Ганна. — Якщо Любочка візьметься розшукувати, то правду, як те шило в мішку, не затаїти. Але не зараз, хай якомога пізніше станеться це лихо».
— Не знаю, Любонько, — нітрохи не кривлячи душею, відповіла вона. — Ніяких родичів його я не знала і навіть не відаю, чи є вони взагалі на білому світі…
— Ну, а виріс він де?
— Виріс він у Горьковській комуні, знаєш, Макаренко нею колись керував. «Педагогічну поему» читала?
— Боже, як цікаво! — Любочка підскочила, стала на тахті навколішки і вп’ялася поглядом в мамине обличчя. — Чого ж ти раніше мені цього не розповідала?
— А ти не запитувала. — Ганна чомусь не могла дивитися дочці в очі. Їй зараз хотілося тільки одного, опинитися якнайдалі від цієї кімнати, від запитань Любочки, від самозадоволеної впевненості Малахова, від того затишного, нею самою створеного світу, який ще так недавно здавався привабливим, рідним і гранітноміцним.
— Ми про це якось потім поговоримо, — сказала вона, вже йдучи до дверей і зовсім забувши про пакет з яблуками. Зараз їй було не до того. Щомиті з Любоччиних вуст могло вихопитись ще складніше, ще болючіше запитання. — Ну, я пішла, а ти сиди дома, готуй уроки, потім прийду, і неодмінно погуляємо.
І, не поцілувавши дочку на прощання, як це робила завжди, швидко вийшла.