Любочка не помилилася. Відчинились двері— і Володимир Іванович Малахов зайшов до кімнати, тримаючи в руках важкий букет осінніх жовтобагряних квітів і величезну коробку цукерок. І те і друге він з розгону кинув на тахту, сам швидко підійшов до Люби, обняв її і закружив ніби у вальсі, примовляючи:
— Вітаю, вітаю, вітаю, тисячу і ще один раз вітаю.
Він був, видно, дуже сильний, бо Любоччині ноги зразу ж відірвалися від підлоги, вона летіла мовби підхоплена вітром і весело сміялась.
Телефон задзвонив різко, настирливо. Малахов поставив Любу на підлогу і, не випускаючи її з обіймів, взяв трубку.
— Так, Малахов слухає, — все ще сміючись, сказав він. — Здрастуйте, товаришу Гупало. Чого настрій хороший? Родинне свято. Що? В справі Каюкова? Ну!.. Товаришу Гупало, ви слідчий чи не слідчий? Дала вам держава права чи не дала? Чого ж ви боїтесь їх застосовувати? Все. Бажаю успіху!
Поклав трубку і махнув на неї рукою, ніби заворожив, щоб більше не дзвонило, і знову взявся до дочки.
— Ну, Любонько, тепер ти у нас громадянка з паспортом, повноправна, відповідальна людина. Ще раз вітаю і бажаю тобі у твоєму дорослому житті багато щастя і радощів.
— З точки зору усіх прокурорів я вже повинна відповідати за свої вчинки.
— Ну, тут, мабуть, особливо радіти нічого, — озвався Іван Семенович Зуб.
— От що правда, то правда, — сказав Малахов.
— Гупало чого дзвонив?
— Хто? А-а-а… Гупало. Та він все не наважиться в справі Каюкова якихось там господарників вилучити. Мене запитує, а я справи не знаю. Та хай вони сказяться, всі ці справи! Не будемо про них говорити. Сьогодні Любоччин день, і всі на світі справи заборонені! Де Ганна? Де Марія Іванівна?
— Немає ще. Запізнюються, — мало не трагічно відповіла Варвара Павлівна, з’являючись на порозі, і всі зрозуміли, що це запізнення для неї, як гострий ніж у серце.
— Нічого, Варваро Павлівно, не горюйте, зараз ми їх підженемо. Начальство ніколи не спізнюється, воно затримується, про це забувати не слід. Ага… Любочко, це тобі цукерки, а от це… — він витяг з кишені невеличку червону коробочку, поклав собі на долоню, другою рукою кілька разів змахнув над нею, ніби збираючись показати дивовижний фокус, потім легко відкрив кришку.
Маленька золота каблучка з чималою бірюзинкою виглянула на світ зі своєї синьої оксамитової схованки. Любочка аж руками сплеснула від несподіваної радості. Ця перша в житті скромна дівоча каблучка була ще одним свідченням того, що Люба — вже доросла. Є чим пишатися.
— Каблучка! — вигукнула вона. — Спасибі, Володимире Івановичу.
Почервонівши від щастя, вона взяла золотий перстень, швидко наділа на пухкого пальчика, відставила руку, глянула…
— Як влип, — засміявся Зуб.
— Так, точно, ніби за міркою, — дивувалась Люба. — Я і не мріяла…
— У шістнадцять років саме час мріяти, — сказав Малахов. — А квіти оці мамі. Постав їх, Любонько, у глечика.
Дівчина кинулася до квітів так, ніби взагалі вперше в житті їх побачила. Важкі блідофіалкові хризантеми і холодносині айстри дивно контрастували в цьому букеті з багряними майорами і ясночервоними, мов полум’я, сальвіями. Букет грав усіма відтінками осінніх барв, дивитися на нього було приємно.
— Зараз я їх у водичку поставлю, — сказала Люба. — Боже, які гарні квіти. От мама зрадіє! Володимире Івановичу, ти справжній джентльмен!
І, сама не знаючи, скільки радості завдала вона Малахову цими словами, швидко вибігла на кухню.
Володимир Іванович глянув їй услід і тепло посміхнувся. Обличчя його в ту мить було на диво добрим, мало не натхненним.
— Варто для цього жити, Іване Семеновичу, — тихо сказав він. — Хороше, дуже хороше дівча. Ну, що ж, давайте будемо маму розшукувати.
Він підійшов до телефону, все ще посміхаючись, все ще занурений у свої власні найпотаємніші почуття. Його вродливе випещене обличчя сорокалітнього чоловіка, який звик щодня чисто голитися, було задуманим. На великі карі очі ніби ліг одсвіт далекого полум’я. Йому було дуже хороше в ці хвилини. Він провів рукою по високому, ще збільшеному залисинами, чолу, ніби відганяючи якусь думку і не наважуючись її зовсім відігнати. Потім узяв трубку.
— Редакція? Ганну Кирилівну Малахову можна попросити? Вже пішла? Літучка була. Ясно. Пробачте за турботи. Дякую.
Опустив трубку і весь ще у владі тих, дуже приємних думок, пройшовся по кімнаті, неспішно ступаючи міцними ногами у м’яких хромових чоботях, потім спинився перед Зубом, заклав руку за широкого шкіряного пояса, яким було підперезано тонку габардинову гімнастьорку, і сказав: