Він глянув на дружину і раптом зрозумів, що боротьба йде не за Басову, а саме за неї, за Ганну Малахову. Вона стояла спиною до вікна, не пропускаючи жодного слова, ніби серцем вбираючи кожну інтонацію. Прокурор зробив це відкриття з жахом. Невже в неї можуть ще лишатися якісь сумніви чи давні почуття? Невже не вплинули довгі роки спокійного сонячного спільного життя? Ні, не може цього бути. Ганна любить його і тільки його. Гидко навіть подумати про неї щось інше. Він не сміє припускати таких думок. І щоб закінчити розмову, він кинув:
— Не маєте ви права зватися чесною людиною.
— Не треба так, — глухо сказав Боровик. — Ви не знаєте, що було десять років тому…
Кожне слово прокурора ніби важкою кувалдою било його по голові. В грудях вже кипіла лють на цього впевненого у кожному своєму слові, у своєму праві порядкувати життям людей, прокурора, що виявився зовсім не таким, яким малювала собі уява Сергія Боровика.
— Ви не знаєте, — знов сказав Боровик, — що було…
— Все знаю, — переможно, ніби забиваючи останній цвях, вигукнув Малахов. — І знаю, що люди в основі своїй не змінюються, я вже давно в цьому переконався. Ви зуміли закінчити інститут, стати інженером, але вас не реабілітували і не виправдали. Ви мало не вбили людини, відсиділи за це два роки, від дзвінка до дзвінка, і не можете сказати, що постраждали невинно. А тепер стаєте в позу благородного оборонця несправедливо скривджених? Так?
— Годі, — глухо сказав Боровик.
Кров важко й повільно припливала йому в обличчя. Він знав, зараз треба підвестись і якомога швидше вийти з цієї кімнати, бо ще мить — і він втратить контроль над самим собою. Але як же піти, не домігшись найголовнішого, не звільнивши Басову? Ні, він мусить усе витерпіти і домогтися свого.
— Що, годі? — перепитав Малахов. — Я розумію, не дуже приємно слухати правду, особливо, коли її говорять в очі. Звичайно, приємніше слухати компліменти Басової, а потім безвідповідально виступати в ролі її благородного захисника.
Боровикові раптом забракло повітря. Все ще тримаючи себе на туго перетягнутих, от-от урвуться, віжках, він процідив крізь зціплені зуби:
— Та я вас зараз…
— Погроза? — мимохіть подався назад Малахов.
Він був блідий, але зовні спокійний. Це настали хвилини його перемоги. Супротивник вже не має логічних доказів і вдається до погроз. Та це не врятує його від поразки. Може, навіть навпаки, різко підкреслить цілковиту перемогу прокурора. Двобій виграно.
— Погроза? — задихнувся Боровик. — Погроза? Ні, це не погроза! Це не погроза!
Він повторював одне і те ж речення, вже не володіючи собою, не в силі знайти якісь інші слова. Він ніби йшов вузеньким карнизом над глибоченною темною прірвою і всі свої сили напружував для того, щоб не впасти.
Ганна добре розуміла в цю мить стан Сергія Боровика. Всім серцем хотіла вона допомогти йому втриматися, опанувати свої почуття і не знала, як це зробити.
Боровик зробив крок до Малахова, і Ганна крикнула:
— Сергій!
Це слово долетіло до свідомості, ніби з густого туману, і Сергій Петрович спинився. Зараз він не бачив перед собою нічого, крім зблідлого, нерухомого обличчя Малахова. Воно стояло в центрі його зору, а навколо панувала млиста темрява і нічого не можна було розглядіти.
— Що, Сергій? — глянувши в цю темряву і не помітивши за нею Ганну, перепитав Боровик. — Він посадив Басову, посадить ще кого захоче, а все, що ми зробили, полетить за борт? Так? Не буде цього!
Він ще зробив крок вперед, але Малахов не відступив. Тепер їх розділяла віддаль не більше метра.
— Ви не смієте до мене наближатись, — швидко проговорив Малахов. — Заспокойтесь і подумайте про себе… ви ж хворі…
— Хворий?
У Боровика з’явилось цілком точне відчуття, ніби він уже зірвався з карниза і зараз почне подати в прірву. Щоб затриматися, він різким рухом схопив за плечі Малахова і, вже не пам’ятаючи себе, крикнув:
— Випустиш Басову!
Він розумів, що все це нічого не допоможе, навпаки, може, навіть зіпсує справу, але стримати себе вже не міг. Перед ним було зблідле, перекошене обличчя людини, яка ще так недавно здавалася мало не святою. Шаленство охопило Боровика — це було почуття і принизливе, і захоплююче водночас.