Малахов незадоволено поморщився, ніби відганяючи настирливу, але некусючу муху, і наказав:
— Рушайте, товаришу старшина. Тільки ще раз попереджаю, не забувайте: хворий.
— Давайте, громадянине! — сказав старшина міліції.
— Ох, прокуроре! — простогнав Боровик.
Вся лють недавнього приниження і злість на самого себе за провалену справу, і розуміння того, що Ганна вже ніколи не думатиме про нього, як про порядну людину, — все вилилося в цьому стогоні. А водночас було соромно, так соромно, що очей від підлоги не підвести. Адже все це трапилося на очах Любочки, Ганни. Ні, мабуть, гірших тортур ще не переживав ніхто на світі.
Старшина взяв його за рукав.
— Обережно, дуже обережно, товаришу Широков, — ще раз повторив Малахов, і це піклування було для Боровика гіршим за ніж у серце.
— Прошу, громадянине, — ще раз сказав Широков. — Попереджаю, в разі опору, будете притягнені до відповідальності за непідкорення діям влади. Пішли!
— Пустіть руку, зараз підемо, — сказав Боровик і раптом, наважившись, як людина, якій уже більше нічого втрачати, звів погляд на Любочку і Ганну, що стояли поряд. — Я дуже прошу пробачити за цю ганебну сцену. Можу вам твердо і зі всією щирістю пообіцяти: таке більше ніколи не повториться. Пробачте, Ганно Кирилівно. Всього найкращого, Любонько. Пішли, міліціонер.
Важко ступаючи, він пішов до дверей. Широков, точно повторюючи його рухи, крокував позаду.
— Володимире Івановичу, спиніть його, — раптом вигукнула Люба. Вона була певна, що так відпускати Боровика не можна, бо трапиться щось страшне. Що саме може трапитися — дівчина не уявляла, але так розлучитися з Боровиком не могла. Він же хороший, вона знає, він хороший!
— Спасибі за співчуття, Любонько, але в спеціальному відділі лікарні для мене, мабуть, зараз найкраще місце, а то багато лиха і собі і людям я наробити можу, — вже з порога сказав Боровик, зиркнувши на Малахова своїм ясноблакитним оком, і вийшов. Широков теж переступив поріг і зачинив двері. Кроки їхні почулися в коридорі і затихли. В квартирі Малахових настала тиша.
— Фу-у-у, — з великим полегшенням видихнув Малахов. — Ну, нарешті, все це, здається, скінчилося.
Прокурор відчував себе цілковитим переможцем. Йому не довелося з’ясовувати для Ганни справжню суть цієї історії. Боровик усе зробив сам, ніби вивернув і показав світові свою душу і нічого привабливого там не знайшлося. Він, як був, так і лишився нечесною і нестриманою людиною, підкореною не звичайним людським нормам життя, а випадковим пристрастям. Якщо на хімічному заводі і всі інші співробітники Басової схожі на цього інженера, то як же можна дозволяти їм робити відповідальні досліди, що так дорого коштують державі? Ні, він цілком вірно зробив, заховавши Басову за грати.
Любочка, хоч і сиділа нерухомо, вся кипіла від збудження і хвилювання. Її рідні не мали права так виштовхнути Сергія Петровича, і взагалі тут якесь непорозуміння. Якби її, Любу, не виставили з їдальні, нічого подібного не сталося б. Звичайно, цей чоловік не смів кидатися на Малахова, але це теж якась помилка, бо він хороший, дуже хороший, вона знає це напевне.
Тільки одна Варвара Павлівна не мала ніяких душевних сумнівів чи переживань. Для неї весь цей випадок становив інтерес тільки з погляду безпеки малаховської квартири.
— А все це тому сталося, — повчально сказала вона, — що нікого не можна в квартиру пускати. Є на дверях ланцюжок, прочини трошечки, спитай хто, до кого й чого, а тоді вже відчиняй, а то розкрили двері, як ті футбольні ворота, заходь хто хоче, от вам і результат. Так колись усіх нас чисто виріжуть і всенько до ниточки з хати винесуть.
— Де це ви чули, щоб вирізали? — не витримала Люба.
— В дев’ятнадцятому і не таке бувало, цілі квартали вирізували, не те, що квартири, — не піддавалася стара. — Хто його до хати пустив?
— Я, — відповіла Любочка, — в тебе руки були мокрі.
— Це тобі на все життя наука, щоб береглася, — посварилася на Любу довгим сухим пальцем стара і раптом схопилася за голову. — Боженько мій, я ж і забула…
І з тими словами вибігла на кухню.
— Ну, а тепер, — сказала Люба, — розкажи мені, будь ласка, Володимире Івановичу, чого він на тебе кинувся? Мені дуже хочеться всю цю історію знати.
— Я думаю, — швидко відповіла Ганна, — що саме в цю історію тобі втручатися не слід, це справа дорослих, вона для тебе ще надто складна, і у тебе можуть скластися неправильні уявлення.
— Я вже доросла, — вперто, інтонацією дуже схожою на Боровикову, сказала Люба. — І хочу знати про цього Сергія Петровича все. Він мені спочатку дуже сподобався… ми так хороше розмовляли. Він з моїм батьком на одному флоті служив, може, навіть знав його. А от чого він приходив, ви мені сказати не хочете. Це неправильно.