— До кого?
— До Сергія Петровича.
— Тебе туди не пустять.
— Пустять. Та я туди заходити і не збираюсь. Просто візьму пакет яблук і попрошу, щоб передали Сергію Петровичу. Як його прізвище?
— Ти туди не підеш, — сказала Ганна.
— Чому мені туди не піти? — здивувалася Люба. — Що це, заборонено чи політично невитримано, чи непристойно? Адже він не заарештований, а тільки перебуває на лікуванні. Що ж тут поганого, якщо я передам йому яблук?
— Але навіщо це тобі? Чому саме ти мусиш це робити? Хай його рідні за нього турбуються.
— Нехай. Але я теж передам йому яблука. Щоб він знав, що на світі є люди, які поділяють його думки. Які…
— Які навіть допомогли б йому, при нагоді, бити прокурора Малахова, — гірко посміхаючись, додав Володимир Іванович.
— Ні, це він зробив дуже погано і зараз напевне кається. Але я хочу, щоб він знав, — про нього не забули. Як його прізвище?
Малахов вагався тільки мить. Може, сказати Любі прізвище цієї людини? Це викличе багато неприємних запитань, справжнього горя і розчарувань, але зате розв’яже силу-силенну проблем, які весь час, ніби далекі темні хмарини, провісниці наближення грози, висять над його сім’єю. Він подумав так і сам злякався. Ні, він не скаже, хто такий Сергій Боровик, нізащо в світі не скаже. Треба, щоб це ім’я і цей випадок назавжди зникли з Любоччиної пам’яті. Дівчину, мабуть, треба кудись відвезти. Весною вона закінчить десятий клас, вступить до університету, київського чи харківського, а за п’ять років усе зміниться. Отже, треба витримати тільки цю зиму, не більше.
— Прізвище його я тобі не скажу.
— Не скажеш? — ніби відкриваючи в характері свого вітчима якусь дуже неприємну рису, спитала Люба. — Дивно. Ну, нічого, я і без прізвища його знайду. До побачення.
І, не маючи наміру продовжувати розмову, чи вдаватися до обговорення своїх вчинків, Люба вийшла з їдальні. Вона знайде Сергія Петровича, навіть коли Малахов дуже цього не хоче. Не весь світ закритий авторитетом прокурора, ходять під сонцем й інші люди. Наприклад, Хома Ілліч Широков напевне все знає, адже саме він одвозив його до лікарні, тож мусить знати і його прізвище. Рано чи пізно він повернеться додому, а побачити сусіда чи розмовляти з ним Любі ніхто не може заборонити. І яблука до лікарні вона понесе, обов’язково понесе…
Дівчина і сама не могла зрозуміти, як виникло в неї таке непохитне рішення і чому вона вважає його правильним. Цей Сергій Петрович досить грубий і невихований чоловік, в усякому разі, кидатися бити Малахова — було дуже нерозумно, і виглядав цей вчинок непривабливо. Люба згадувала про ту мить з огидою і страхом. Але за Сергієм Петровичем стояла розповідь про торпедний катер, який блискавкою летить серед вибухів, схожих на гірські обвали, зневажаючи смерть, і почуття, викликані цим образом затьмарювали все і примушували забувати неприємну, принизливу, насамперед для самого Сергія Петровича, сцену.
Любочка йшла центральною вулицею міста, все віддаляючись від своєї домівки, і сама не знала, куди йде. Просто хотілось якомога довше побути самотньою, про все добре подумати.
А в їдальні Малахових розмова після того, як Люба пішла, не закінчилась. Ганна і Володимир Іванович були глибоко вражені рішучістю дочки, впевненістю її слів.
— Може… може, слід було їй все сказати, — проговорив Малахов, і вперше за дуже довгий час в його голосі прозвучала непевність.
— Ні, — відповіла Ганна.
Вона вже ясно бачила, що наближається небезпека, знала, що від неї не втекти, прагнула тільки одного: якось віддалити мить, коли Любочка про все дізнається.
— Я теж так думаю, не треба їй говорити, — погодився Малахов. — Може, й вдасться якось залишити все в тайні…
— Ох, не знаю…
— Все це дуже недобре вийшло. Складні у нас настали дні.
Він підвівся, пройшовся по кімнаті, наблизився до Ганни і ніжно погладив дружину по руці. Раніше це викликало б тільки хорошу посмішку, але тепер Ганна забрала руку, ніби торкнулася до гарячого.
— Не треба…
Малахов сумовито подивився на дружину і подумав про наступні дні, які напевне принесуть з собою дуже багато несподіванок.
— Не треба? — здивовано і печально, як людина, ображена у своїх найглибших і найблагородніших почуттях, перепитав він. — Ну, як хочеш… Як знаєш. Мені тільки здавалося… — і, остаточно заплутавшись у почуттях і словах, вирішив: — Мені час на роботу. Я піду.
— Добре, — монотонно відповіла Ганна, і не можна було навіть зрозуміти, чи дійшли до її свідомості ці слова.