— Любонько, — сказала вона, — тобі тимчасом краще звідси піти. У нас з товаришкою Василенко буде ділова розмова.
— Цього разу, мамо, я нікуди не піду, — гостро відповіла Люба. — Ця розмова цікавить мене не менш, ніж тебе. Я вже не маленька, і мені обридло завжди сидіти десь у темному кутку.
— Тоді доведеться піти мені.
— Пробачте, — втрутилася до розмови Зоя Василенко, — мені дуже неприємно, що моя поява… Я не знала… Може, мені краще піти?
— Ні, залишайтеся, — Ганна не збиралася міняти своїх рішень. — Ну, так що ж? Підеш ти чи слід вийти нам?
Обличчя Любочки спохмурніло, очі налилися сльозами, губи надулися і скривились. Вона не змогла нічого сказати, щоб не розплакатися. Швидко повернулася і зникла у своїй кімнатці.
— Чому ви з нею так різко? — намагаючись якось зменшити неприємне враження від цієї сцени, запитала Зоя. — Адже нічого такого в нашій розмові не може бути.
— Пробачте, але в мене для того є свої підстави. Запевняю вас, вони досить важливі… Тепер можемо цілком вільно розмовляти. Я вас слухаю.
— Значить, Сергій Боровик у тюрмі, це правда?
— Ні, він у нашій міській лікарні. Але під наглядом.
Зоя уважно подивилась на Ганну. Невже вона й справді така суха й непривітна, ніби замкнена на десять замків? А пише такі чудесні, захоплюючі статті, вони збуджують думки, кличуть, закликають до сміливості. За їхніми рядками уявлявся зовсім інший образ автора. А тут раптом строга, суха жінка, стримана, хоч, видно, дуже знервована. Їй нічого не варто було виставити з кімнати власну дочку, чи не може трапитись щось подібне і з Зоєю? Ні, не може. Ні образити, ні якось зневажити себе Зоя Василенко не дозволить.
Сотні запитань промайнуло разом у Зоїних думках, і на жодне з них не могла вона відповісти.
— Я прийшла дізнатись, де Сергій Петрович, і просити… допомогти йому. Ви ж були колись його дружиною.
— Ради бога, тихше. — Ганна очима показала на двері Любоччиної кімнати.
— Добре, я буду тихше, — не все зрозуміла Зоя. — Я прийшла до вас, бо ви… Ви його дуже добре знаєте.
— Перебування Боровика під суворим лікарським наглядом ніяк не пов’язане з вибухом, — зауважила Ганна.
— Авжеж! — Не повірила Зоя Василенко. — А чого ж його сховали від людей? Щось тут не так.
Вона чомусь уявила собі Боровика не в палаті міської лікарні, а в темній похмурій камері. На вікнах там товстенні грати. Це уявлення було нестерпним до болю. Сльози підкотилися Зої до горла, вона не витримала і гірко, по-дитячому, заплакала.
Ганна не чекала цього і злякалася.
— Заспокойтеся, Зою, — кинулась вона до жінки, схопила її за плечі, — заспокойтесь, я вам зараз води…
Вона метушилася по кімнаті, не знаючи, чим зарадити, як допомогти. В глибині душі їй було глибоко жаль цю дуже симпатичну молоду жінку, інженера хімічного заводу, співробітницю Сергія Боровика. Ганна добре розуміла її почуття.
— Нічого… не треба води… — Зоя спинила Малахову вже біля дверей, все ще плачучи.
Ганна рішуче вийшла, принесла склянку води.
— Випийте і заспокойтесь.
— Ні, ні, нічого не треба, — казала Зоя, п’ючи воду і цокаючи зубами по дзвінкому склу. — Я вже заспокоїлась. Пробачте.
— Вам і хвилюватися було нічого. Сергій Петрович перебуває під доглядом зовсім з іншого приводу…
— Правда? — раптом повіривши і ще не знаючи на краще чи на гірше ця новина, Зоя глянула на Ганну мокрими від сліз очима. — Так за що ж?
— Смішно сказати, — відповіла Ганна. — Його відправили туди, до спеціального відділу, бо він тікав з лікарні, а до того ж прокурора бити кинувся.
— Бути цього не може! — енергійно запротестувала Зоя. — Це неправда! Знову хтось хоче йому зло заподіяти. Він такий хороший, чулий, уважний… Його всі у нас люблять.
— Ви, мабуть, його дуже любите, Зою?
Зоїні очі стали великими, як сливи. Вона дивилася на Ганну, в грудях її було повнісінько повітря і страшно було його видихнути. Звідки дізналася Ганна про те, що вона так старанно від усіх на світі приховувала? Невже це можна було в чомусь помітити? Чи це так, просто навмання кинуте запитання, щоб зловити її? Ні, Зоя так легко впіймати себе не дасть.
— Хто? Я? — нарешті змогла сказати вона. — Чому ви думаєте?
— Так, мені здалося…
— Ви не маєте права вигадувати те, чого не існує на світі!
— Справді? — тінь лукавої, сумовитої, майже материнської посмішки торкнулася куточків Ганниних уст.
— Ви навіть уявити не можете, як у нас на заводі його всі люблять. Звичайно, і я люблю, як… як і всі, — Зоя все ще намагалася якось виплутатися, виправдатись…