Малахов ввійшов, похмуро глянув на Зою, на Ганну і сказав:
— Здрастуйте.
Ще ніколи в житті не бачила Ганна свого чоловіка таким знервованим. Збудження, ні, вже не збудження, а лють видно було в кожному його русі. Ганна бачила, з яким зусиллям Малахов стримує себе, щоб не закричати, не вдарити кулаком по столу. На Володимира Івановича було страшно дивитися, навіть обличчя його потемніло і стало майже коричньовим.
Щоб якось увірвати мовчання, Ганна сказала:
— Знайомся, будь ласка.
— Василенко, — не простягаючи руки, вимовила Зоя, не зводячи очей з обличчя Малахова.
— Малахов. Дуже приємно, — відповів прокурор, не дивлячись на дівчину, всім своїм виглядом наказуючи — негайно йди геть звідси, ти тут зайва.
Але Зоя зовсім не збиралась іти, не з’ясувавши долі Сергія Петровича. Переживання прокурора Малахова її не обходили, хай нервує скільки хоче, якщо має підстави, дівчині до того немає діла.
— А ми саме про вас згадували, — привітно сказала Зоя, дивлячись на спину Малахова, що став біля вікна.
— Дуже приємно, — буркнув, не повертаючись, прокурор.
— Згадували у зв’язку з товаришем Боровиком, — вела далі Зоя.
Прокурор різко обернувся, мало не перекинувши великої лапатолистої квітки на підвіконні.
— А що з ним таке сталося?
— Як-то що? — тихо сказала Зоя. — Людину ні за що, ні про що замкнули, а ви питаєте, що з нею трапилося?
Ганна ясно побачила — Володимир Іванович чекав ще якоїсь великої і неприємної несподіванки. Тепер з полегшенням зітхнув і навіть лицем посвітлішав.
— Нічого не зробиться з вашим Сергієм Петровичем, просто навчиться пристойно поводити себе, і все. Невеличка предметна лекція…
— А тимчасом він, як у тюрмі! — вигукнула Зоя. — Ви це розумієте?
— Не в тюрмі, а в звичайній лікарні, де йому тричі на день міряють температуру і дають ліки, щоб не дуже хвилювався. Різниця, яку треба розуміти. Господи, яка це дрібниця в порівнянні з тим… — мало не простогнав Малахов, раптом пригадавши події сьогоднішнього дня.
— Дрібниця? — аж назад подалася Зоя. — Людина страждає, а для вас це дрібниця?!
— Нічого не загрожує вашій людині, заспокойтеся, — відмахуючись від Зої, як від докучливої мухи, сказав Малахов. — Вилікується і не буде тікати з лікарні… Сором — сорокалітнього інженера ловлять по всьому місту санітари. Все це тільки на користь товаришу Боровику. Тільки на користь. Ким ви йому доводитесь? Дружина? Наречена?
Зоя з насолодою вчепилася б в прокурора Малахова.
— Ні те, ні друге.
— Хто ж ви йому? Родичка?
— Більше, ніж родичка, я разом з Сергієм Петровичем Боровиком працюю на хімічному заводі.
Тепер, коли з’ясувалося місце роботи Зої Василенко, він дивився на дівчину з одвертою ненавистю. Все дратувало прокурора в цій постаті: і нафарбовані губи, і пишна зачіска, і товсті підошви жовтих черевиків. «Закохана дурепа, — про себе визначив він. — Мабуть, коханка цього клятого Боровика, не інакше». Отруйні, ущипливі слова вже крутилися на язиці, але у Малахова стало глузду їх не вимовити.
— На хімічному заводі? — перепитав він. — Ви маєте рацію. Це більше, ніж родичі… Там повна кругова порука… І закінчиться це дуже зле.
— Можете називати нас, як хочете, від того нічого не зміниться. Ми просто дружний згуртований колектив і нікому роз’єднати нас не дозволимо.
— Це вже я встиг відчути, — голос Малахова ніби зламався, і сам він важко сів на стільця.
Йому раптом в цю мить захотілося тільки одного: опинитися якомога далі від цього міста, від хімічного комбінату, від Марії Іванівни Басової та її друзів, ніколи більше в житті не бачити цих людей, які мають всі підстави торжествувати перемогу над ним, Малаховим.
Ганна дуже добре відчула цю зміну настрою. Вона не могла зрозуміти всього, але ясно бачила: Малахова зламано, майже знищено. Вона обережно запитала:
— Що з тобою? Ніколи тебе таким не бачила.
— На щастя, не бачила… Тепер довелося побачити, — втомлено відповів Малахов, дивлячись кудись повз Ганну, далеко за стіни кімнати.
— Ти можеш мені сказати, що ж, кінець кінцем, сталося?
Люта енергія знову стала закипати в серці Малахова. Він не має права дозволити собі ні хвилини слабкості чи зневіри, він певний своєї правоти і боротиметься за неї до кінця. Ті, на хімічному заводі, рано зраділи.
— Ти хочеш знати, що? — майже задихаючись від нестерпно образливого спогаду, крізь зуби процідив Малахов. — Безглуздя сталося! Глупота!