Дружній тон бесіди підбадьорив Вітковського. Він відчув, що слідчий ставиться до нього прихильно і ні в чому поганому звинувачувати його не збирається. Тепер йому стало зрозуміло, чому Дімка Чилікін повернувся сьогодні з прокуратури цілком спокійним. Виявляється, Тулякова зовсім не з причіпливих.
І от дописано останній аркуш протоколу.
– Тепер, здається, все, – відкинулась на спинку стільця Тулякова. – Більше вам нічого додати в справі Івана Ключини?
– Єдине: дуже жаль, що він так рано помер… – тихо промовив Вітковський.
І у відповідь почув повні співчуття слова:
– Так, жаль. Хороший був хлопець…
Залишившись сама, Туликова перечитала в протоколи свідчень Вітковського, Чилікіна, Волкової, мешканців будинку № 82, уважно проглянула інші документи, що стосувалися справи № 3-172 (г). І чим ретельніше вона співставляла факти, тим ясніше бачила, що до смерті Ключини ні його друзі-квартиранти, ні хазяйка не мають ніякого відношення.
Справа була припинена за відсутністю злочину. Висновок слідчого і прокурора свідчив, що смерть студента другого курсу технікуму фізкультури Івана Ключини сталася внаслідок нещасного випадку.
ЗНИКНЕННЯ ЧИЛІКІНА
Пройшло два місяці. В технікумі поволі забували про загадкову смерть студента другого курсу Ключини. Гострота першого враження поступово стерлась, притупилась. Життя невблаганно йшло вперед, висуваючи перед однокашниками померлого чемпіона нові турботи, радощі й печалі. Зітхати і сумувати у них не було часу.
Поступово поверталася душевна рівновага і до Вітковського. Його більше не викликав слідчий для пояснень в прокуратуру, не турбували розпитуванням і однокурсники. Він знову віддався навчанню, захопився гімнастикою.
Жив Вітковський, як і раніше, разом з Чилікіним на Роздольній у Волкової. Вони збиралися перейти на іншу квартиру, бо хазяйка поїдом їла їх обох без ніяких причин, але з дня на день відкладали переселення. Кожного разу щось заважало: то не вистачало часу, бо наближалася гаряча пора екзаменів, то не було грошей розрахуватися з Волковою. Але надії на кращі часи хлопці не втрачали.
Вітковський і Чилікін дружили, як і раніше. Вони завжди були разом, хоч і вчилися на різних курсах, купували вскладчину речі, скрізь стояли один за одного горою. Але, буваючи вдвох, вони зовсім не згадували про Івана Ключину. Наче раніше і не знали його.
Незважаючи, здавалося б, на всю близькість їхніх відносин, Вітковський все ж не знав того, що відбувалося в душі Чилікіна, про що той довго думав вечорами. Зовні Дмитро залишався таким же, як і раніше, – мовчазним, спокійним, трохи відлюдькуватим. В навчанні був старанним, хоч стати відмінником не прагнув, але й трійок теж не терпів. На комсомольських зборах більше відмовчувався, в гострі дискусії встрявав рідко, ніяких гуртків у технікумі не відвідував, зате з великою охотою грав на баяні.
А баян у Чилікіна був прекрасний, найкращої марки. Він привіз його з армії як пам'ятний подарунок командира дивізії за перше місце в армійських змаганнях. Тоді на біговій доріжці середньоазіатського стадіону Чилікін обігнав найсильнішого стайєра з'єднання Івана Ключину, якому ще в роки військової служби всі пророкували спортивну славу. Та не встиг Іван піднятися на її вершину.
Останнім часом Чилікін майже не розлучався вечорами з баяном. Схиливши свою чубату голову, він тихо награвав тільки йому знайомі мелодії і зажурено мовчав. Від цього мовчання ставало в кімнаті якось сумно і важко. Навіть хазяйка квартири із своїм черствим, нечутливим серцем і та не витримала. Якось, коли не було дома Вітковського, вона зауважила Чилікіну:
– Що це ти, Дімо, все сумне граєш? Наче з білим світом прощаєшся.
– А вам що до того? – байдуже запитав Чилікін.
Волкова поправила перед дзеркалом свої старомодні буклі.
– Цікаво все-таки…
– Цікавість – не хліб, Катерино Іванівно. Спробуйте без неї обійтися, – відклав убік баян Чилікін і роздратований ліг на ліжко обличчям до стіни. Що їй від нього треба, цій перетрушеній нафталіном жінці? Скрипить і скрипить. Тут і без неї тоскно!
– Все-таки ти, Дімо, потайна людина, – не дочекавшись відповіді, попрямувала в свою кімнату Волкова. Під замком душу тримаєш, боїшся, щоб хто не заглянув у неї…
Чилікін промовчав. Тільки жалібно застогнало під ним старе ліжко, коли він глибше втиснув у подушку обважнілу голову. Так і заснув не роздягаючись.
Це трохи здивувало Вітковського, що повернувся із студентського вечора, на який Чилікін відмовився з ним піти. Проте Дмитра не розбудив, не наважився потурбувати його міцний сон.
А вранці розплющив очі і побачив, що ліжко Чилікіна порожнє, хоч тільки-но розвиднялося. Вітковському це здалося дивним. «Куди це Дімка так рано пішов?»- подумав він і знову склепив повіки.
Прокинувся Вітковський від ніжного поцілунку сонця. Воно ласкаво всміхалося йому через вікно світлиці. Ранок був тихий, ясний. Такої погоди сили з'являються самі, стає легко на серці, кожною клітинкою тіла відчуваєш радість життя. Вітковський солодко потягнувся і згадав про Чилікіна. В цю пору вони завжди ходили снідати до студентської їдальні. Невже Дмитро пішов сам? Треба запитати у господині.
– Катерино Іванівно, – озвався Вітковський, – ви не знаєте, де Діма?
З сусідньої кімнати виглянула розпатлана Волкова з цигаркою в зубах.
– Ти що там бубониш собі під ніс?
– Я питаю, чи ви не знаєте, де Діма?
– Біля його ніг не чергую.
– Розумієте, він зник, ще тільки сіріло…
– Та як він посмів? – обурилась Волкова, прибігши із спальні. – Обіцяв ще вранці розрахуватися за квартиру. З чим я тепер на базар піду?
– А це що за гроші? Мабуть, вам залишив, – побачив Вітковський на застеленому столі сто карбованців.
– Звичайно, мені! – хижо вихопила Волкова з його рук гроші і, склавши вчетверо банківський білет, поклала за пазуху. – А ти, Володимире, коли заплатиш за квартиру? – застебнула вона шпилькою на грудях халат.
– Як і домовились, сьогодні або завтра. От тільки дадуть стипендію, – зав'язуючи галстук, відповів Вітковський. А в самого майнула думка:
«Цікаво, де ж це Дімка, роздобув гроші? Адже вчора у нього не було й копійки…»
Погляд Вітковського випадково затримався на стіні, де завжди висів новий темно-синій піджак Дмитра. На великому міцному гвіздку по-сирітськи біліла порожня вішалка. Не було й інших речей Чилікіна: штанів, безрукавки, плаща. Вітковський здивовано знизав плечима. Невже продав? От дивак.
В їдальні за крайнім в кутку столиком, де вони завжди снідали, Чилікіна не було. Касир сказала, що він ще не приходив. Не зустрів його Вітковський і в учбовому кабінеті технікуму. Випадково від старости свого курсу він дізнався, що той бачив Чилікіна у вікні міжміського автобуса, який вранці пішов на Сімферополь.
– Як же так… поїхав? – розгублено пробурмотів Вітковський.
– Повернеться твій дружок, нічого з ним не станеться, – запевнив його староста. – Він же, здається, сімферопольський? Може, дома що трапилось. Треба розуміти…
– Звичайно… – погодився Вітковський, відчувши якусь млість. Він зрозумів, що не в родині тут справа. Чилікін зважився на інший крок. Через те й поїхав нишком, таємниче, навіть не попрощавшись з ним, не залишивши записки. Знову показав свій характер.
Здогад Вітковського підтвердив лист з одеським штампом, який через кілька днів вручила йому хазяйка. Зворотної адреси та прізвища на ньому не було. В конверті лежала невеличка записка, де круглим твердим почерком Чилікін писав: