Запаливши цигарку, Крилатий з професійною цікавістю роздивлявся двір. Нічого примітного в ньому не було. На піщаному майданчику неправильної форми росло кілька миршавих акацій, уздовж північного боку під глиняною стіною тулилися невеличкі сарайчики, вкриті червоною черепицею, в далекому закутку виднілася вбиральня. Двір, як і десятки інших на околиці приморського міста.
Але зараз він найменше цікавив Крилатого. Йому не терпілося швидше оглянути квартиру Волкової, злощасні сіни, де падав Ключина. А хазяйка наче навмисне все не приходила. Довелося чекати майже годину.
Нарешті ледве чутно стукнула хвіртка, і в двір зайшла худа, довголиця жінка із старомодною зачіскою і густо наведеними бровами. Її зеленувато-сірі очі сердито глянули на лавочку, де сидів Крилатий.
І він інтуїтивно відчув, що перед ним не хто інший, як Волкова.
– Пробачте, – підвівся Крилатий, злегка прищурившись від сонця, – ви будете Катерина Іванівна?
– Так, я… – колючим поглядом пронизала його жінка і, стиснувши тонкі губи, сухо додала: – Якщо прийшли проситися на квартиру, то даремно. Не здаю.
– Чому ж?
– З особистих міркувань. Краще жити без всяких квартирантів. Так спокійніше.
Крилатий пильно глянув у нервове обличчя Волкової.
– Але ж раніше ви брали студентів?
– Брала, та зареклась, – різко відповіла вона. – Я жінка самітна, чоловікової пенсії мені вистачає, а неприємностей більше мати не хочу. Одного разу вже зазнала страху через цих квартирантів. Досить з мене!
– Це коли помер Ключина? – із знанням справи запитав Крилатий, переклавши з руки в руку бенсову папку з «молнією».
– А ви звідки знаєте? – здивувалась Волкова і зразу ж роздратовано запитала: – Уже в сусідів наслухались?
– Ні, не встиг, – посміхнувся Крилатий. – Мені з інших джерел відомо. Я старший слідчий обласної прокуратури. Давайте познайомимось. Прізвище моє Крилатий, звати Сергій Дмитрович.
– Що, знову слідство? – злякано втупилася в нього очима Волкова. Вона явно була вражена і схвильована появою представника прокуратури.
Крилатий стримано відповів:
– Так, Катерино Іванівно, мені треба з вами поговорити. Дозвольте пройти в кімнату.
– О господи, знову починається!.. І за що такі муки?! – важко зітхнула Волкова, підходячи до своїх дверей. Їй не відразу вдалося відкрити квартиру. Руки тремтіли, і вона ніяк не могла потрапити ключем в отвір замка, що її дуже сердило.
– От прокляття!
– Дозвольте допомогти вам? – ввічливо запропонував свої послуги Крилатий.
– Якось уже сама впораюсь… – роздратовано відказала Волкова.
Через хвилину Крилатий був у низенькій світлиці, де два роки тому нагло помер Іван Ключина, здібний легкоатлет, весельчак і баламут, улюбленець студентської молоді. Чому його старенька мати не вірить у раптову смерть сина? Чи не помиляється вона?
Крилатий почав своє перше опитування по злополучній євпаторійській справі. Говорив він з Волковою довго. Але все, що вона розповіла, слово в слово сходилося з її колишніми свідченнями, даними Туляковій. Нічого не додала, нічого з їй відомого не приховала. «Що це, блискуче вивчена роль чи істинна правда, яку не збити ніякими, навіть найнесподіванішими запитаннями? – виникла у Крилатого підозра. – І звідки у Волкової така впевненість, що Ключина вдарився сам? Адже вона не бачила, коли він падав. Значить, їй хтось підказав це. Хто? З якою метою?»
Терпляче і уважно вислухавши хазяйку, він попросив її показати те місце в сінях, де спіткнувся і важко вдарився п'яненький після вечірки Ключина.
– Це можна, – з холодною байдужістю погодилась Волкова. – Вм'ятина від Ваньчиного лоба й досі на стіні збереглася. Все не зберуся перетерти сіни. Вже два роки не білила їх.
В глинобитному тамбурі Крилатий уважно оглянув вм'ятину в стіні. Вона дійсно збереглася добре. Він довго обмацував її руками, щось змальовував і вираховував у блокноті. За своїм розміром вм'ятина здалася йому підозрілою.
– І що ви цікавого знайшли в цій дірці? – презирливо скривилася Волкова. – Молоденька жінка, така кирпатенька, що вела цю справу, теж цікавилась нею. Тільки нічого не малювала, як ви. А рулеткою теж будете міряти двері? Дивно все це, їй-богу!
– Може, вам і дивно, а в нашій справі це потрібно, – знову провів пальцями по виїмці Крилатий.
Навряд, щоб Ключина, вдарившись головою об стіну, міг залишити таку вм'ятину, хоч штукатурка і була м'якою. До того ж, як добре пам'ятав Крилатий з висновків судово-медичної експертизи, тріщина на черепі померлого була на ввігнутій частині скроні. Значить, Ключина повинен був обов'язково вдаритись у якийсь виступ і до того ж досить сильно. Але таких виступів на стінах Крилатий не виявив. Не було тут їх і раніше, як він дізнався із слів господині. Скрині, стола чи лави, об які міг би стукнутись Ключина, в сінях теж не стояло. Чому ж експерти не врахували цього? Як видно, не звернула належної уваги на деталь з вм'ятиною в стіні і слідчий Тулякова. А що, коли Ключина взагалі не сам вдарився? Можливо, Чилікін і Вітковський дійсно чули стук падаючого в сінях тіла. Але це не виключає можливості, що потерпілого вдарив хтось сторонній не в сінях, а в іншому місці, після чого через декілька годин і стався крововилив у мозок.
Крилатий замислився, дивлячись у невеличке віконце. Ліниві мухи билися у шибки. За вікном був день – сонячний, ясний. А в сінях стояла півтемрява, пахло прокислим борщем.
– Скажіть, – звернувся Крилатий після короткої мовчанки до хазяйки, – в той вечір, коли у вас було новосілля, до Ключини ніхто не приходив? Я маю на увазі час після вечірки…
Волкова заперечливо похитала головою.
– Ні. Баришню свою він ждав, але так і не дочекався. Чого вона не прийшла, не знаю… Так що даруйте… А більше запрошених не було.
– І в дворі він ні з ким не міг посваритися?
– Та у нас і чоловіків по-сусідству таких нема, щоб битися з ним полізли. Бог силою його не зобидив… Знову ж, Ванька спокійний був хлопець, не хуліганив.
Крилатий зсунув на потилицю кашкет, кінчиком олівця почухав скроню. Від сонячних променів його волосся світилося, як янтар, викинутий штормом з дна моря.
– Ну, а з квартирантів ваших на вечірці його ніхто не вдарив? Можливо, жартуючи чи випадково?
– Не бачила, щоб вони пустували чи влаштовували бійку. За столом поводились пристойно.
– До речі, де зараз Вітковський і Чилікін?
Волкова взяла з підвіконня зім'ятий шматочок кольорової тканини і почала протирати засиджене мухами вікно.
– Вовка вже майже рік вчителює в Майкопі, хлопчиків по фізкультурі навчає. Фізруком у ремісничому училищі працює. Недавно листа від нього одержала. Про свого дружка Дімку Чилікіна питався.
– Вам Чилікін теж пише?
– Дімка? Як же, дочекаєшся від нього листа! Як поїхав після смерті Івана, так до цього часу не знаю, де і під якою зіркою знаходиться. Скритний якийсь хлопець. Самі розсудіть. Нікому нічого не сказав, взяв та й виїхав на будівництво, навчання в технікумі покинув. Хіба це розумно? А ніби старанний був, теж фізкультурним вчителем хотів стати.
Крилатий знову розговорився з Волковою, все ще не втрачаючи надії знайти кінчик нитки, яка привела б його до вузла подій, очевидно, не розв'язаного мало досвідченим слідчим Туляковою. Погано, що її зараз не було в Євпаторії. Незвичайний слід на стіні чомусь все більше переконував Крилатого в тому, що його молода попередниця вела слідство помилковим шляхом.
ВІЗИТ ДО ДИРЕКТОРА
Будинок на Роздольній вулиці Крилатий залишив з якимсь невиразним почуттям. Було трохи гірко, що потрібного вузлика все ж знайти не вдається, і доручене йому повторне слідство справи 3-172 (г) поки що ні на крок не пішло вперед. Зате було втішним інше: можливо, нікого не доведеться притягати до кримінальної відповідальності за передчасну смерть Івана Ключини. Значить, наше суспільство не матиме зайвої втрати. Адже нам дорога кожна людина, яка цінніша від усіх існуючих на світі скарбів. Саме це мав на увазі прокурор області, нагадуючи йому, старшому слідчому, про людську чуйність при веденні справи.