— Ну, Климе! Мені потрібна твоя порада у важливій справі.
Ой, хіба чоловік здатен встояти перед таким аргументом? Клим зітхнув і пішов до коменданта розпитати, як отримати перепустку для гості. Формальності зайняли деякий час, але зрештою він відчинив перед дівчиною двері кабінету.
— Заходь.
Вайсмана за столом не було. Це вже легше. Клим посадив Марусю на стілець і сам влаштувався навпроти.
— Розповідай.
— Климе, мене запросили, точніше, не запросили, а запропонували вийти на службу.
— Куди?
— До музею.
Хлопцеві очі набрали зацікавленого виразу.
— Музею? Там, де директором Яворницький?
Дівчина закивала:
— Розумієш, мамина подруга дізналася, що я закінчила рабфак, і каже, що може влаштувати туди, а я вагаюся.
Клим подивився на свій портфель і несамохіть потер рукою об руку.
— І чому ти вагаєшся?
— Як це, чому? Хіба ця робота гідна будівничого комунізму? От ти, наприклад, воюєш із ворогами народу. Інші метал виплавляють, а я буду черепки перебирати? Як на мене люди подивляться?
— Нормально подивляться,— насправді він не мав, що сказати, бо якби не справа, що лежала у портфелі, і сам не схвалив би такої роботи. Але тут...
— Климе, я переживаю. Виходить, що я нібито дезертую з фронту світової революції. Пам’ятаєш, що писав Підмогильний? «Місто — історична здохлятина, і його треба провітрити». А я, виходить, навпаки, цю здохлятину збиратиму.
Хлопець інтенсивно закрутив головою.
— Ні! Що ти! В музеї ти можеш прислужитися революції значно більше!
— Як це? — не зрозуміла Маруся.
Клим зрозумів, що бовкнув зайвого. Лякати кохану перспективою співпраці з ДПУ не хотілося — хтозна, як вона відреагує.
— Ну, це я в смислі, що свідома праця на користь Батьківщини... — він заплутався у словах і зупинився. — Добре, ти мені скажи, якби музеї не були потрібні радянській державі, хіба вона б їх дозволила?
— Ні, — сказала Маруся.
— А раз дозволяє, значить, вони їй потрібні. Зрозуміло? — у захваті від того, що знайшов аргументи, він знову потер руки. — І люди, які там працюють, — теж. А про твого улюбленого Підмогильного я вже тобі казав: підозрілий тип.
— Думаєш? — невпевнено перепитала дівчина.
— Авжеж! Музеї потрібні Революції. Я, щоправда, не знаю, навіщо, але якщо партія щось робить, сумніватися у цьому — неправильно.
Тут уже Маруся погодилася. А де дітися?
— Тобто ти не будеш мені дорікати?
— Навпаки, буду з цікавістю слухати про твою роботу, — Клим подумки додав «і про директора», але вголос сказав інше: — І про досягнення радянських істориків.
Дівчина усміхнулася, і в цей момент двері кабінету прочинилися. На порозі стояв Вайсман, за його плечима виднілася ще одна постать.
— Здрастуйте, — несамохіть смикнувся Клим назустріч старшому товаришу, але одразу сів назад. Вайсман запитально дивився на дівчину. Клим напустив на обличчя суворість. — Ви вільні, — сказав він Марусі, і голос його трохи затремтів. — Давайте перепустку, я підпишу.
Перепустка лежала на столі — там, де її поклав сам Клим, що провів дівчину через вартових. Побачивши це, Клим збентежився ще більше, опустив очі, розписався внизу папірця і простягнув його Марусі.
— До побачення, товаришко Глинська.
Маруся, яка помітила хлопцеву зніченість, усміхнулася самими кутиками вуст.
— До побачення, товаришу Шпакуватий, — тоді підвелася та зробила крок до дверей.
Вайсману довелося вийти, щоб випустити її, постать у коридорі теж відступила. Деякий час чоловіки не рухалися — певно, проводили дівчину очима, а потім якось одночасно зітхнули та зайшли до кабінету.
— Твоя? — запитав Вайсман.
Клим почервонів:
— Та ні, у справі.
— Зрозуміло, — з сумнівом кивнув той. — Але це не головне. Знайомся, — тут Вайсман мусив пройти до свого місця, тому що інакше його супутник просто не вліз би до маленького кабінету. — Веніамін Купріянович Сєдов, приїхав до нас зі столиці.
Сєдов був лисим сухим стариганом у пенсне на носі та довгими, наче в музиканта, пальцями рук, що їх продемонстрував під час кволого інтелігентського рукостискання. Шкіра його долонь була жовтою та висохлою.
— Товариша Сєдова прислали на підсилення роботи з буржуазними націоналістами. Він має у цьому великий досвід.
— Хе, — скептично крекнув стариган. — Зі згаданим контингентом працюю вже півсотні років. Щоправда, мушу зауважити, що раніше вони не були буржуазними, а керувалися здебільшого соціалістичними ідеями.
Клим запитально подивився на Вайсама. Що верзе цей старий гриб? Вайсман розвів руками:
— Товариш Сєдов працював іще у Департаменті поліції Російської імперії, а тепер його залучили як консультанта.
— Хе, — старий знову крекнув. — Я знав, що так звана українізація — це тимчасовий відступ, і все стане на свої місця. А значить, Веніамін Сєдов ще послужить Росії.
— Як це, відступ? — не зрозумів Клим. — У газетах поки нічого такого не пишуть.
Вайсман зверхньо посміхнувся:
— Звикай, товаришу Шпакуватий. Ти працюєш у відомстві, яке довідується про все раніше, ніж починають писати газети. Бо коли напишуть — у нас уже все має бути мікер-бекіцер. Ясно?
Клим не зовсім зрозумів останніх слів, але про всяк випадок кивнув. Сєдов посміхався, немовби підтверджуючи сказане. Ну нехай — якщо його прислали з Харкова, значить, там щось знають. На те й столиця.
— Ви дозволите? — старий вмостився на стільці, що на ньому хвилину тому сиділа Маруся, і склав свої ноги, наче коник на бадилині.
— Та сідайте, — сказав Клим уже вслід.
— Отже, молодий чоловіче, нам належить працювати спільно, або, як нині модно казати, у змичці. Начальство попросило мене надати вам методологічну допомогу.
Старий говорив, відкинувшись на спинку стільця, він не нахилявся вперед, як це зазвичай роблять під час спілкування, і таким чином немовби відсторонювався від співрозмовників, підкреслював, що є лише консультантом.
— Називайте мене товаришем, або просто Климом, — хлопець не любив оцих старорежимних «молодий чоловіче», «добродію».
— Гаразд, товаришу просто Клим, — Сєдов розтягнув свої сухі губи у гримасу, яка мала позначати посмішку. — Над чим, а точніше, над ким нині працюєте?
Вайсман тим часом заглибився у свої папери і втратив цікавість до розмови. Клим видобув із портфеля теку з написом «Яворницький» та поклав на стіл.
— Цікаво-цікаво, — старий взяв її до рук і поправив пенсне. — Еварніцкій! Невже той самий?
— Який самий? — не зрозумів Клим.
Старий зазирнув до теки, кинув оком по першій сторінці:
— Точно! Той самий. Дмитро Іванович Еварніцкій, — потім закрив справу, подивився на неї уважно і знову скривився у посмішці. — Ну драстуй, Сивий!
— Сивий — це хто? — Клим дивився на нього, наче на божевільного.
Сєдов поклав теку на стіл, відкинувся на стільці та звів очі вгору, немовби занурюючись у власні думки. Потім неквапом видобув з кишені важкий портсигар, вставив цигарку у жовтуватий дорогий мундштук, припалив від сірника і картинно помахав ним у повітрі, щоб загасити.
— Дмитро Іванович Еварніцкій отримав у нас, в Департаменті поліції, прізвисько Сивий через те, що вже у молодому віці мав сиве волосся.
— Прізвисько? — здивувався Клим. Він не уявляв, що в таких серйозних установах, як поліція, клеїли прізвиська, неначе у школі.
Старий гмикнув:
— Судячи з вашої реакції, ви не знаєте, навіщо фігурантам справи дають прізвиська? — він якось розгублено подивився на Вайсмана, але той був цілковито заглиблений у свої папери. — А! Ну так! Мене ж попереджали, що ви ще стажер.
Клим насупився — щось забагато на себе бере цей старорежимний стручок.
— Так. Стажер. Пролетарський стажер, між іншим, а не буржуазний консультант.