Єдиною папірчиною, яка містилася у папці, був донос пана Тимофєєва, інспектора курсів при сирітському інституті шляхетних дівчат, де Еварніцкій був дуже точно охарактеризований як «відомий українофіл», але, крім влучного визначення, донос не наводив жодного факту. Відповідно до правил, за якими велися наглядові справи, слідчому належало встановити коло зв’язків підслідного, але для встановлення спостереження за його квартирою підстав іще бракувало. Однак у Сєдова залишалися вечори після служби, які цілком можна було присвятити справі — не задля жалування, а для досягнення мети. І скориставшись тим, що двірник будинку, де проживав Еварніцкій, був таємним агентом Департаменту, Сєдов вивідав, що найближчої суботи у квартирі малороса очікується прийняття. Господар називав його «суботкою». А отже, причаївшись у глухій ніші парадного з олівцем, Сєдов почав записувати всіх, хто стукався у двері Еварніцкого і називав своє ім’я служниці. На «суботку» зібралися не лише викладачі, історики та студенти — туди приїхали музики з малоросійськими кобзами, завітали актори малоросійського театру, який гастролював у столиці, і навіть модний художник Рєпін приніс свою картину. У квартирі грала музика, звучали веселі голоси, а Сєдов у темній ніші перебирав прізвища, що їх почув від сторожа, і жахався. Ні, не кількості — малоросів у столиці ніколи не бракувало, — але згуртованості та завзятості цієї публіки. Здавалося б, живи собі спокійно, ходи на службу — але ні, для чогось їм були потрібні всі ці гопаки, кобзи та шаровари, неначе саме в них вони шукали шляхів до втечі. До втечі з імперії.
Довідавшись, що Еварніцкій, окрім лекцій, ще пише книжки, Сєдов не пожалкував власних грошей, щоб купити одну з них у книгарні побіля університету. Сама тільки назва «Вольності запорозьких козаків» уже була складом злочину. Сєдову навіть закортіло написати скаргу до Цензурного комітету, який дозволив таке видання, але він вчасно спохопився — адже якщо Цензурний комітет вилучить видання, це може сполохати Сивого. Тому вільні від служби дні Сєдов проводив з олівцем у руках, підкреслюючи у тексті слова та фрази, які могли бути витлумачені як вільнодумство.
Тека з написом «Сивий» ставала дедалі грубішою, і врешті-решт Сєдов наважився представити її завідувачу 3-го діловодства Департаменту поліції.
Полковник Рогов довго вивчав матеріали, пихкаючи сигарою. Він не запропонував Сєдову сісти, і той стояв серед кабінету виструнчившись, неначе учень на іспиті. А зрештою це й було іспитом, бо як інакше назвати звіт у справі, яку тобі особисто доручило начальство.
— Ну, і що ви пропонуєте? — врешті запитав полковник.
— Я прошу вашого дозволу на проведення обшуку, — спокійно сказав Сєдов.
Полковник гмикнув, потім Знову погортав справу і врешті виніс вирок:
— Пишіть рапорт на ім’я директора Департаменту. Я згоден.
Сєдов ніколи не проводив обшуків, ба навіть не був присутнім на них. Але він нікому й нізащо не поступився би правом керувати акцією.
Перелякані очі служниці, яка побачила у дверях жандармів, були лише приємним вступом. Найбільше Сєдова потішив розгублений погляд господаря, який зустрів непроханих гостей у халаті і з розкуйовдженим волоссям.
Сєдов із прихованою насолодою прочитав йому вголос припис на обшук і скомандував жандармам:
— Оглядайте все. Книжки та папери я сам подивлюся.
Тупаючи важкими чоботами, ті пішли до спальні, щоб взятися за улюблену справу всіх служивих — копирсатися у брудній білизні.
Еварніцкій сидів на канапі. Розгубленість у його очах змінилася на відчай, який завжди є супутником невідомості.
Сєдов узявся до полиць, завалених книжками та рукописами. Окремо відклав примірник «Вольностей запорозького козацтва», який вивчив був мало не напам’ять. Заглибився у конспекти лекцій, написані ощадливою рукою науковця. Жандарми давно вже завершили свою справу, а він ще сидів над листками та малюнками, шукаючи у них крамоли.
— Гаразд, — підвівся він врешті та відклав до книжки ще кілька рукописів. — Це ми вилучаємо. Волієте зробити опис?
Еварніцкій не став боронити свої аркушики, а просто підписав протокол. Він був знесиленим попри те, що вже кілька годин не рухався з місця.
— До побачення, — чи то попрощався, чи то пообіцяв Сєдов, виходячи у двері останнім.
І побачення не забарилося.
Кабінет товариша міністра народної освіти був просторим і світлим — не те, що приміщення Департаменту поліції. Сєдов сидів у кутку на софі для відвідувачів, коли у двері зайшов Еварніцкій, блідий та збентежений.
Господар кабінету не підвівся назустріч, а лише зміряв відвідувача поглядом.
— Добрий день, — сказав Еварніцкій.
— Я викликав вас для того, щоб зачитати наказ міністра народної освіти.
Еварніцкій зупинився перед столом, тримаючи в руках капелюха. Товариш міністра почав читати довгу преамбулу, а коли дійшов до головного, голос його забринів металом:
— За тенденційні прояви у лекціях антипатії до московської історії та уряду та прихильність до історії Малоросії заборонити Еварніцкому Дмитру Івановичу викладати у всіх закладах Російської імперії.
При цих словах з рук відвідувача випав капелюх. Він похапцем нахилився, піднімаючи його, і промовив уривчастим голосом:
— Зачекайте, як же це? Ви ж мене залишаєте без роботи, без засобів існування.
— Нічого не можу зробити, — товариш міністра поклав наказ на стіл.
— Ні, це неможливо! А як же моя наукова діяльність? Для мене це смерті подібно.
— Наказ міністра, — ці слова було сказано буденним голосом, але у них містився вирок, який не підлягав оскарженню та не передбачав помилування.
Сєдов мовчки дивився з кутка, і його тонкі губи самі собою розходилися у задоволену посмішку.
Еварніцкій мовчки вийшов з кабінету.
Наступної суботи Сєдов знову подався до квартири Еварніцкого, аби довідатися у двірника, що відбулося після оголошення наказу міністра. Але підійшовши до парадного, побачив біля ґанку екіпаж, у який двоє робітників та служниця вантажили валізи та коробки. Сєдов відійшов убік, щоб не бути поміченим, і продовжив спостерігати за тим, що відбувається. Невдовзі після того, як останню валізу було завантажено, з дверей будинку вийшов сам Еварніцкій, дав робітникам по рублю, заліз до екіпажу та наказав візнику рушати.
Дочекавшись, поки роззяви, які завжди збираються подивитися за чужим життям, розійдуться, Сєдов викликав двірника.
— Куди поїхав квартирант?
Двірник знизав плечима.
— Мені вони не доповідають.
— А служниця що каже? — Сєдов знав, як насправді розповсюджуються новини.
— Каже, що подався на мамая.
— Якого мамая? — не зрозумів Сєдов.
— А хіба я знаю? Як сказала, так сказала.
— На мамая, — повторив Сєдов, дивлячись услід екіпажу, який давно вже сховався за поворотом.
На місце вичищеного Вайсмана пересадили Сєдова. Попри скептичне ставлення до цього уламка старого режиму, Клим у душі навіть зрадів такому сусідові. Принаймні буде з ким порадитися.
— Веніаміне Купріяновичу, я про Яворницького.
— Так-с, — старий поправив на носі пенсне. — І що там наробив наш Сивий?
— Та поки нічого. Мій агент повідомив, що біля нього кучкується різний антирадянський елемент.
Клим навмисне сказав про агента — і тека з написом «Мамай», яка лежала у портфелі, ожила в уяві, немовби стала реальністю.
— Цей, як ви зволили висловитися, елемент завжди збирався біля Сивого, — зауважив Сєдов.
— Ну так, але, крім того, йому, тобто моєму агенту, — Клим перечепився через це слово. — Тобто їй... йому... вдалося отримати деякі листи.
— Листи? — зацікавився старий.
— Так, листи, — Клим витягнув із портфеля свою здобич і розклав на столі.