— Оце і є Бібі-Ханим! — урочисто проголосив історик.
Дівчина гмикнула.
— Сподіваюся, колись вона була у ліпшому стані.
— Ну а ці ятки — це базар, — завершив опис Яворницький. — Ходім, купимо чогось прохолодного.
Біля входу у торгові ряди просто на землі у яскравому халаті і чалмі сидів музика, що співав, підіграючи собі на тонкогрифому двострунному інструменті, резонатор якого нагадував розрізану навпіл грушу. Ліза мимоволі зупинилася, щоб докладніше роздивитися.
— Це бахши, місцевий кобзар, — наспів із поясненнями Яворницький. — Ти знаєш, бахши, як і наші кобзарі, утворюють таке собі закрите товариство. І у них також є зібрання, куди не допускають сторонніх. Як наш Кобзарський Великдень. Вони тут теж переймають один у одного пісні і навіть змагаються. Тільки у їхніх співах більше уваги приділяється поезії, ніж музиці.
Ліза ще раз кинула скептичним оком арфістки:
— Не дивно, що поезії. Бо на двох струнах хіба багато зіграєш?
Історик засміявся і вони рушили далі, взявшись за руки.
Чимсь прохолодним, що можна було купити на базарі, виявився сніг, який продавець нашкрябував з великого білого глека, ретельно обгорнутого товстим рядном. Нашкрябану порцію він клав на тарілку, поливав згори медом і ретельно перемішував.
— Тут буває сніг?
— З гір привозять.
Ласувати місцевим снігом вони влаштувалися на помості під навісом маленької чайхани, де ховалися від сонця, підібгавши ноги по-козацьки, та сьорбали чай із піал представники різношерстої базарної публіки. Чоловіки з цікавістю розглядали відкрите обличчя і волосся білої жінки і навіть прицмокували. Проте Ліза не звертала на це уваги, відчуваючи себе під захистом супутника. За чайханою ряди яток закінчувалися, і просто на землі височіли гори смугастих кавунів, довгастих жовтих динь, грілися на багаттях казани торговців пловом, смажився на вугіллі кебаб, пашіли паром манти, видобуті з високих мідних каструль. Далі з тацями на голові стояли продавці головної святині місцевої кухні — коржиків обі-нон усіх можливих різновидів: патир — з баранячим жиром, із листкового тіста — катлама, бухарських, що їх рясно посипали кмином, а ще лочіре, чіват, ширма — усього, чого тільки може побажати мусульманська душа.
— Дмитрику, ти мені так красиво писав про місто-перлину, столицю і науковий центр. А виявилося, що насправді це брудні руїни, завалені камінням вулиці, голодранці і запилюжений пустир із сільським ярмарком.
Вона примружилася, дивлячись в очі супутника.
Той почухав потилицю.
— Умієш ти за шкіру сала залити. Тільки треба враховувати, що тут ще зовсім недавно була війна. А центральний Сіабський ринок зруйнував попередній губернатор — так він покарав місцеве населення за повстання. Хоч насправді це твоїх слів ніяк не заперечує. Усе правда.
— І все одно я ані краплі не жалкую, що сюди приїхала, — дівчина облизнула солодкі від меду губи, і відвідувачі, що все ще не зводили з неї очей, одночасно гучно зітхнули.
Яворницький озирнувся розгублено, а Ліза засміялася — здавалося, вона була задоволена враженням, яке справляла на публіку.
— Не знаю, як надовго тебе вистачить серед цієї убогості. Бо сам я ще не скоро зможу повернутися, — замислено підсумував історик. — Коли Георгій Петрович Алєксєєв, пам’ятаєш, ти назвала його старим грибом на прийнятті у батька, де ми з тобою... — він запнувся. — Ну, словом, він клопотався для мене про це місце, за що я дуже вдячний. Бо тоді і справді був у великій скруті. А от тепер інколи думаю, чи не вийшло так, що це — добровільне заслання... — Тут він раптом зістрибнув з помосту і вдарив себе по лобі: — Чоловік!
— Що сталося?
— Той, що їхав з тобою у поїзді.
— І що? — розгубилася від несподіваного повороту дівчина.
— Я згадав, де його раніше бачив, — Яворницький озирнувся, нахилився до неї і стишив голос: — Його прізвище Сєдов, він у мене в Петербурзі на квартирі з обшуком був і, здається... здається, приїхав сюди по мою душу.
— Колезький секретар Веніамін Купріянович Сєдов. Прибув із дорученням із Петербурга.
— Чекайте.
Секретар зробив помітку у своїй книзі і вказав гостю на шкіряну канапу біля дверей.
Приймальня туркестанського генерал-губернатора була оздоблена в суворому англійському стилі, що не могло не вражати візитерів, око яких більш звикло бачити у місцевих інтер’єрах східне буяння кольорів, обрамлене блиском золота або срібла. Іншим предметом здивування допущених до аудієнції першої особи краю було те, що він приймав відвідувачів не у службовому кабінеті, а вдома — у великій резиденції, що стояла серед парку, сповненого екзотичними рослинами, але впорядкованому в англійському стилі з акуратними алеями, постриженими кущами та смарагдовою, попри пекло туркестанського літа, травою.
Людей у приймальні було досить, щоб зрозуміти, що в очікуванні аудієнції доведеться провести не одну годину. Однак Сєдов, якому у Петербурзі навіть снитися не могли візити до сановників такого рангу, готовий був чекати, скільки треба. Він умостився на жорсткому сидінні диванчика поруч із бороданем середнього віку у світлому літньому кітелі-полотнянику.
Більшість у приймальні становили військові та чиновники. Сєдов вправним оком оцінив еполети та зірки на комірцях і одразу відчув себе маленькою піщинкою в океані, дрібним нікчемою, що зайшов не в ті двері. Адже наймолодшим за чином серед усіх був його сусіда-бородань, на комірних нашивках якого блищала велика зірка — ознака статського радника, чиновника 5-го класу, «вашого високородія». Решта мали по дві-три таких зірки. Єпископ у чорному клобуку розмовляв про щось із бравим вусанем у генеральській формі з двома зірочками на еполетах. Сєдов, який лише нещодавно отримав чин 10-го класу — колезький секретар, — рефлекторно затиснувся у самий куточок, щоб не конфузитися на очах високоповажного товариства.
Щоправда, присутні були й міські обивателі — чотири вилицюваті бородані, які ревниво поглядали один на одного. А проте постава і вбрання видавали в них гільдійних купців — цілком звичних відвідувачів високих приймалень. Бородань-інородець у дорогому шитому золотом халаті та об’ємному білосніжному тюрбані улесливо посміхався всім — місцеві жителі добре відчувають, що таке влада. А дві шикарно вдягнуті жінки, що сиділи біля вікна, вели між собою невимушену бесіду, зовсім як у світському салоні.
Поки Сєдов боровся із дрижаками, що в результаті спостережень опосіли його спітніле тіло, бічні двері розчинилися, і до приміщення твердим упевненим кроком зайшла сухувата висока жінка у коричневій сукні простого крою з дорогою брошкою на грудях. Пані біля вікна одразу припинили розмову і повернулися до нової дійової особи. Те ж саме зробили і решта гостей. Жінка злегка кивнула всім головою і попрямувала до секретаря, який поштиво підвівся при її наближенні.
Кинувши погляд на папери, вона стиха щось зауважила — що саме, Сєдову розібрати не вдалося, а от відповідь почулася досить чітко.
— Йєс, міс Горн.
Англійка? Це виглядало дивним у такій глушині. А дама оглянула приймальню й, уточнивши щось у секретаря, рушила прямісінько до петербурзького гостя:
— Яке є ваше діло? — запитала вона різким голосом.
Сєдов підскочив з канапи — поведінка англійки не залишала сумнівів у високих її повноваженнях.
— З вашого дозволу, депеша з Петербургу для його превосходительства.
Міс Горн вимогливо простягнула долоню, і столичному гостю не лишалося нічого іншого, ніж видобути з кишені казенний конверт із печаткою Департаменту поліції та віддати його наполегливій дамі. Втім, вона не стала вивчати написи:
— Ви можете йти назад.
— Як це, йти? — розгубився Сєдов. — Мені треба... Я повинен... — і врешті знайшовся: — Через секретність справи найважливіша її частина може бути повідомлена тільки мною особисто.
Англійка зупинилася.
— Секретар буде доповідати, — кинула вона через плече і попрямувала просто до панянок біля вікна.