— Я... — кивнув він, не знайшовши потрібних слів. — Я...
Товариш Краукліс подивився на нього скептично:
— Тим більше, що політична ситуація змінилася. Ти чув про Скрипника?
— Ні, — обережно зізнався Клим.
— Народний комісар освіти Скрипник був визнаний винним у неуспіхах колективізації та індустріалізації і застрелився. А що це значить?
— Що? — луною повторив Клим.
— А це значить, що українізацію оголошено помилкою. Я уже закрив курси української мови при ДПУ і все діловодство переводиться на російську.
Клим кивнув, показуючи, що згоден із таким рішенням, хоча його думки ніхто не запитував.
— І заразом кодлу вашу націоналістичну можна кінчати, — він відкрив теку зі справою Яворницького і витягнув звідти аркушик. — Значить, тут я олівцем позначив, кого будемо арештовувати. Стасюк, Синявський, Сокіл, Хрінников, Романченко...
— Але Романченко помер, — обережно підказав Клим.
— Значить, не арештовуй, якщо помер, невже не зрозуміло? — гиркнув товариш Краукліс, і Клим похапцем закивав.
— Зрозуміло.
— Ну от. А Яворницького ми поки що звільнимо з роботи і з Академії, щоб не жирував на народних харчах.
— А чому його не?.. — запропонував Клим.
— Рано, — відрубав Краукліс. — Не можна так одразу академіка арештовувати. Хай спочатку стане безробітним, тоді вже.
— Зрозуміло, — знову кивнув Клим.
— Гаразд, — начальник відділу ДПУ допитливо глянув на підлеглого. — Але зміна політичного курсу веде за собою не лише оперативні, а й організаційні висновки.
Клим відчув потаємну загрозу в цих словах, тому напружився.
— Бо якщо були помилки, значить, були й люди, які їх робили, правильно? — Краукліс продовжував дивитися на нього.
— Правильно, — луною відізвався хлопець.
— А це означає, що ми повинні вичистити з лав нашого обласного управління тих, хто ці помилки робив, не чекаючи, поки прийде наказ згори.
У Клима похололо під серцем. Невже хочуть вичистити саме його?
А товариш Краукліс тим часом загасив у попільничці цигарку і взявся розкурювати нову.
— Ти працюєш в одному кабінеті з Сєдовим. Як він тобі?
— Сєдов? — знову повторив Клим. — Ну, цей... — очі його забігали, відбиваючи напружену роботу мозку. — Він формаліст, — хлопець нарешті знайшов потрібне визначення. — Канцелярщик. Бюрократ. Йому бумаги важливіші за справу.
— Думаєш? — здивовано звів брови начальник відділу ДПУ.
— А що, ні? — перелякано затнувся Клим.
— Гм, — товариш Краукліс глибоко затягнувся. — А те, що він працював у старій поліції, тебе не бентежить?
— Бентежить, — кивнув Клим і додав: — Агент імперіалізму.
— Напишеш? — начальник дивився йому просто в очі.
— Що?
— Ну, те, що ти зараз сказав. Що агент. Що формаліст.
— Напишу, — кивнув Клим. — Про українізацію теж писати?
— Пиши, — дозволив товариш Краукліс. — Зайвим не буде.
І посунув до хлопця чистий аркушик паперу — небачену розкіш. Клим, що звик уже вивчати агітаційні написи на звороті плакатів та домальовувати в уяві те, що відірвалося, недовірливо підняв краєчок жовтуватого паперу, зазирнув на інший бік, потім опустив перо у чорнильницю, постукав по краю, струшуючи краплю, і почав писати колись акуратним школярським, а тепер уже зіпсованим паперовою роботою почерком: «Доводжу до вашого відома, що мій колега, консультант ДПУ Веніамін Купріянович Сєдов проявляв злочинний формалізм, підтримував українізацію та перешкоджав розслідуванню...»
— Дату постав, — звелів начальник відділу ДПУ, потім посунув списаний аркушик до себе, уважно прочитав і сказав: — Ну що, товаришу Шпакуватий. Вітаю. Тебе зараховано до основного складу ДПУ. Наказ отримаєш у канцелярії.
Клим відчув, що його просто підкинуло вгору. Стілець упав, здійнявши неймовірний гуркіт і заглушивши його сиплий від емоцій голос:
— Служу трудовому народу!
— І ще одне. Твоєму агенту, як він там, — товариш Краукліс зазирнув у справу, — Мамай. Так от йому за таку роботу належить грошова премія. Свідомість свідомістю, а підтримувати її матеріально інколи треба. Так що порадуй хлопця, чи хто він там у тебе. Гроші отримаєш у касі.
— Служу трудовому народу! — ще раз вигукнув Клим, тепер уже на повний голос, і взявся піднімати повалений стілець.
— Служи, — погодився Краукліс. — Тільки справу не забудь забрати, — і посунув на край столу теку з написом «Яворницький».
Маруся вперше бачила свого директора таким — неначе в один день Дмитро Іванович відчув на плечах усі свої сімдесят років, згорбився, постарів і повісив голову.
— Що з вами? — дівчина підбігла до нього.
— Та нічого, — Яворницький махнув рукою. — Зовсім нічого.
— Щось сталося?
— Ну, не те, щоб сталося, але... — він сумно посміхнувся. — Мене знищили.
— Як це? — сплеснула руками дівчина.
— Ви це бачили? — він простягнув їй газету «Зоря», що тримав у руках.
Дівчина пробігла очима заголовок:
— Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди... Це про кого?
— Про нас із вами, — зітхнув директор.
Маруся не могла повірити тому, що читала:
— В українському буржуазному націоналізмі... підтримкою членів СВУ, влаштуванні на роботу різних петлюрівців... — вона підвела очі, й у відповідь на німе їх запитання Яворницький лише кивнув. — У приховуванні в музеї цінностей поміщиків та духівництва... Та що ж це таке?
— А отаке. З музею мене звільнили. Так що мене вже практично немає.
— Що ви таке говорите! — сплеснула руками Маруся.
— Тільки те, що написано в газеті та у наказі наркома освіти, — з цими словами Яворницький пройшов до свого кабінету й обіперся об стіл, неначе не міг стояти самостійно.
Двері він не зачинив, і тому дівчина попрямувала слідом.
— Дмитре Івановичу! Вам погано? Може, води?
Він не відповів, і Маруся похапцем налила з карафки у склянку та простягнула директорові.
Губи його помітно тремтіли, коли торкалися скла, і від цього вода у склянці йшла брижами.
— Сказали зібрати речі і щоб завтра мого духу тут не було.
— Вашого духу? Як це?
— А отак.
— У цьому музеї не може не бути вашого духу! — впевнено заявила Маруся. — І потім, що значить, збирайте речі? Тут пів-музею з вашої особистої колекції.
Яворницький тільки зітхнув. Маруся помітила, що він хитається на ногах, і швидко підсунула стілець, у який старий м’яко осів, немов усередині мав не кістки, а зіпріле листя.
— Це якась помилка! — не вгавала дівчина. — Треба скаржитися!
— Кому тут поскаржишся? — зітхнув Яворницький.
— Товаришу Скрипнику! Товаришу Чубару! Товаришу Петровському! Вони наші, катеринославські, повинні розуміти!
— Скрипника вже немає, — Яворницький звів очі вгору, немовби шукаючи там якоїсь допомоги. — А тут справа політична. Значить, усе вирішує ДПУ.
— ДПУ? — Маруся сплеснула руками. — Так у мене там... — вона затнулася. — Одним словом, знайомий у мене там. Може, він за вас попросить?
Яворницький тільки махнув рукою.
— Ні, чому? — дівчина вже запалилася ідеєю, тому не могла відступити. — Хай пояснить керівництву, що ви ні в чому не винні! А якщо треба, я підтверджу. Усі ми підтвердимо!
— Дякую, — старий кволо усміхнувся. — Якщо це допоможе...
— Ну звісно, допоможе! Не може не допомогти! — гаряче запевнила Маруся.
Дихання Яворницького було важким і голос глухим.
— Знаєте, Марусю, я зараз почуваю себе так, неначе в тій могилі, під грудою землі.
— В якій могилі? — не зрозуміла дівчина.
— Мене в молодості землею завалило, коли розкопував стародавню могилу. Думали, кінець, уже й молитву почали читати.
— Жах який!