— Ну, вона, як ця ваша дерев’яна.
— Як манекен?
— Як манекен.
— Хвилиночку, — з цими словами продавець зник у підсобці і за хвилину вийшов звідти та поклав перед Климом сукню.
Так, це була вона. Несміливо, немовби школяр, що підглядає за дорослими, Клим простягнув руку до тканини. Пальці відчули легку, невагому субстанцію, що піддавалася під доторком і водночас вабила, немов дівоча шкіра. Клим відсмикнув руку і знову прокашлявся.
— Загорніть, — суворим голосом сказав він.
Продавець ще раз запопадливо кивнув і взявся за шматок сірого цупкого паперу.
— Але якщо не підійде, ви зможете поміняти, — сказав він. — Приходьте разом із своєю дамою, і все зробимо.
— Дякую.
Клим узяв із його рук пакунок і пішов до дверей. Дорогою впіймав своє відображення у дзеркалі й зупинився. Ні, так не годиться. Солідний працівник солідної організації з солідним портфелем, а у другій руці паперовий пакунок. Не лише незручно йти, але й перед людьми ніяково — що вони подумають? Він переклав пакунок під пахву іншої руки — вийшло ще гірше. Та врешті відкрив портфель і поклав покупку туди, поруч із справою Яворницького. Після того, як клацнув замок, портфель став пузатим, як у великого начальства, а заразом і приховав подарунок від пильних дівочих очей. Несподіванка завжди приємніша.
Маруся чекала його на набережній. Але це вже була зовсім не та набережна, що раніше. Не було очеретів та старих човнів на піску, власне як і самого піску, замість якого тут височів бетонний парапет зі сходами до води, а дерева оточували справжні клумби із зеленою травою. Дніпропетровськ гарнішав просто на очах.
— Привіт! — Клим радісно простягнув руки назустріч коханій і одразу відчув, що з нею щось не так.
— Привіт, — вона потиснула хлопцеву руку, а на спробу поцілунку ухилилася. — Люди ж дивляться! Подумають, що ми міщани.
— Хай тільки спробують, — пригрозив Клим у простір своїм товстим портфелем.
— Що у тебе там? — поцікавилася дівчина.
— Сюрприз, — усміхнувся Клим.
На диво, вона не проявила звичайної дівочої цікавості, та й взагалі була якоюсь незвичною — занадто серйозною, навіть суворою, тоді як Клим на хвилі успіху почувався господарем світу.
— Климе, у мене до тебе справа.
— Та ну? — здивувався хлопець.
— Важлива справа.
Клим гмикнув: що вона може знати про насправді важливі справи?
— Ну, якщо так, то краще сядемо десь.
Вони вмостилися на лаві попід вербою, і Клим показово поважно поклав поруч із собою портфель.
— Яка краса! — сказав він, озираючись навкруги.
— Краса, — погодилася Маруся. — Але зараз не про це.
— А про що?
— Мого директора звільнили, — голос дівчини зробився сумним.
— Яворницького? — перепитав Клим, роблячи вигляд, що не в курсі.
— Так, і ти повинен допомогти його повернути.
— Я?
— Ти. Бо сталася помилка, — Маруся дивилася на нього такими очима, немовби давала розпорядження. Клима це роздратувало.
— Яка помилка? — запитав він і стишив голос. — Твій Яворницький — ворог народу, подякуй, що його взагалі не арештували.
— Арештували! — сплеснула руками Маруся. — За що?
— Не кричи, — Клим схопив її за плече. — За буржуазний націоналізм.
— І ти знав, що його хотіли арештувати?
— Знав, — погодився Клим. — Я тобі кажу, не кричи.
Маруся перейшла на шепіт:
— Знав і не попередив мене?
— Про що? — від здивування Клим перейшов на повний голос, але зразу спинив себе. — Про що я мав тебе попередити?
— Про арешт.
— Ти здуріла? — Клим дивився на неї, наче не впізнаючи. — Сама ж казала, що він слабує на речезнавство, що старорежимний.
— Казала, — погодилася Маруся. — Але я помилялася. І потім не можна ж за це арештовувати.
— Його поки ніхто не заарештував.
— І звільняти з музею теж не можна.
— Ну, знаєш, це вже не я, а начальство вирішує.
— То піди до начальства.
— Хто, я?
— Ти!
Клим заспокійливо поклав їй руку на плече.
— Марусю, що ти мелеш? Ти хочеш, щоб я пішов захищати ворога народу, якого я сам... — він затнувся.
— Що, ти сам?
— Не важливо.
— Що, ти сам? — наполягала дівчина.
— Нічого, це службова таємниця.
— Таємниця від мене?
— І від тебе. Службова таємниця, розумієш. Я працюю в органах ДПУ. Державного, — він підкреслив це слово голосом, — політичного управління. Особисто у мене від тебе таємниць немає. А от у держави є.
— Отак?
Клим розвів руками. Дівчина ображено відвернулася. Ну нічого, поображається і зрозуміє.
— Давай краще про хороше. Знаєш, мене зарахували до постійного штату. І скоро звання дадуть.
Вона не відповідала.
— І буду я вже не практикантом, а агентом, а може, навіть і спеціальним агентом, — прибрехав він.
— Спеціальним агентом? — обернулася Маруся, дівчата не вміють довго ображатися.
— Ну... не виключено, — на Климовому обличчі заграла задоволена посмішка.
Дівчина на мить замислилася:
— Тоді тим більше ти можеш піти і попрохати за Дмитра Івановича.
— Ти здуріла? — вирвалося у хлопця, але Маруся навіть не помітила образливих слів.
Вона обома руками схопила Клима за лікоть:
— Ну, Климочку, ну будь ласка! Заради мене, ну я тебе прошу!
— Що це ти вигадала? — Клим відсунувся від неї, і дівчина опустила очі. — Нащо тобі здався цей старий бовдур?
— Він не бовдур, — ображено пробурмотіла вона.
— Тим гірше, — Клим відчув, що перегнув, і обережно взяв її за долоню, дівчина висмикнулася. — Розумієш, Марусю, якби він був бовдуром, було б легше. А він є керівником організаційного центру націоналістичної контрреволюційної роботи.
— Це якого такого центру? — охнула Маруся.
— Вашого музею.
— Климе, що ти говориш? — дівчина забулася за образу і взялася гаряче переконувати коханого: — Що за центр? Невже ти думаєш, що я б не помітила, якби там щось таке було?
— Ну... — хлопець скептично піджав губи. — Врешті ти ж сама про нього говорила.
— Що я говорила? Про речезнавство? Так це одне, а контрреволюційна робота — то інше.
— Який дуб, такий тин.
— І зовсім не такий! Климе, ну будь ласка! Ну, чесне комсомольське даю, що Дмитро Іванович ні в чому не винен!
Клим зітхнув.
— Ти мені не віриш? — Маруся подивилася йому в очі і відвернулася.
— Марусю, — Клим поклав руку їй на плече. Дівчина мовчки струсила її. — Марусю, а хочеш у кіно підемо? Я маю вільний вечір.
Вона мовчала. Клим зрозумів, що це серйозно, і клацнув замками портфеля.
— А подивися! — він висунув згорток і поклав його на лаву.
Дівчина смикнула плечем.
— Подивися, що я тобі купив! — його голос набрав запопадливих, солодких ноток. — Глянь сюди.
Маруся обережно скосила очі, потім обернулася.
— Що це? — вона простягнула руку до згортка.
— Бери-бери.
Дівочі руки розв’язали шпагат, потім обережно відгорнули папір.
— Ой! Климе! Невже?.. Марусина образа відлетіла, немов пух з кульбаби. Очі її вже палали, а руки тримали сукню — ту саму, з вітрини, мрію та марево останніх місяців.
— Климочку! — задихнулася Маруся і приклала подарунок до своїх грудей. — Це мені?
— А кому ж іще! — несподівано хрипко одізвався хлопець.
І тут вона кинулася цілувати його у щоки, лоб, навіть вуха — несамовито, якось по-дитячому. Клим зашарівся, почав вивертатися, але вона продовжувала поцілунки, аж поки він не відсунувся на край лави.
— Люди ж дивляться! — прошепотів він і прокашлявся.
— Ну то й хай дивляться. Климочку, ти не уявляєш, яка я щаслива!
— Та ну, припиняй. Звичайна сукня.
— І зовсім не звичайна! Вона ж неймовірно дорога!