— Прекрасна людина! Але справжньою причиною моєї появи тут є його донька, Анастасія Андріївна. Це, скажу вам, справжній отаман у спідниці. Вона особисто керує копачами, неначе кошовий козаками, не боїться ані вітру, ані сонця...
Поки Яворницький гучно захоплювався чеснотами доньки господаря тутешніх земель, на веранді з’явилася невеличка повнувата чорнявка у літньому чепці та простій сукні. Вона не підвела очі ні на кого з компанії, а тільки поставила на стіл чайник з окропом і гучно прокашлялася.
— Ой, Варочко! — стрепенувся захоплений власною оповіддю історик. — А я так захопився, що й не побачив.
— Бачу, що захопився, — сухо кинула жінка у відповідь.
— Пробач! — Яворницький відступив на крок від столу, щоб не затуляти дружину від компанії. — Знайомтеся, Олександре Миколайовичу! Це — моя дружина, Варвара Петрівна.
Поль ввічливо звівся зі стільця, але жінка лише кивнула йому, без жодного слова розвернулася і зникла за дверима будинку. Чоловік знічено потис плечима:
— Я Варвару умовив поїхати разом у експедицію. Тому й будинок цей зняли — не в наметі ж їй жити, — він взявся розливати по чашках міцну заварку. — Дружина не дуже схвалює мої захоплення, і я її розумію. Грошей це все не приносить, скоріш забирає останнє. Але думаю, що природа, свіже повітря — це все одно краще, ніж сидіти у Харкові.
Гість кивнув, але заперечив:
— А от щодо грошей, то не скажіть. Досліджував я колись печеру біля Кривого Рогу, то й розбив випадково голову об камінь. Поки зупиняв кров, роздивився та й забрав із собою. І камінь не простий виявився — магнетитовий кварцит. Залізняк. Шістдесят відсотків заліза. А нині, як знаєте, цілий міст у Катеринославі збудували, щоб ту руду на Юзівку возити. І не простий міст. Кажуть, найбільший у Європі. А як вокзал залізничний відкриють, ви міста за кілька років не впізнаєте, — він хитро підморгнув. — Це я до того, що не така вже й порожня наша справа.
— Не з моїм щастям, — засміявся Яворницький.
— Не гніви Бога! — Новицький суворо зсунув брови й обернувся до гостя. — З такими, як у Дмитра Івановича, знахідками ще й на щастя скаржиться! Візьміть хоч би того самого запорожця. Хто до цього взагалі додумався копати козацькі могили?
— А, до речі, ви ж обіцяли фото, — нагадав гість.
І Яворницький одразу ж відсунув чашку:
— Розумієте, цей запорожець якимось дивом зберігся, неначе днями поховали. Чортівня якась. Може, характерник був.
Він почав розкладати фотокартки і голосно пояснювати гостеві особливості поховання, весь час ризикуючи своїми розмашистими рухами понівечити і без того тріснутий посуд. Новицький, добре знаючи звички приятеля, обережно пересунув чайник подалі. А гість нахилився вперед і слухав дуже уважно, не зводячи очей із зображень. Попри поважний вік, він тримався запросто, можна навіть сказати, по-приятельськи.
— А може, і правда характерник, — підсумував Поль, намилувавшись на фотографії, і задоволено відкинувся на стільці. — Якого тільки дива у могилах не знаходять!
Яків Новицький кивнув:
— Коли я був малим, то у Чортомлику розкопали царську могилу. Тоді навіть на базарах торочили, скільки золота там було.
— Знаменита справа, — похитав головою Поль. — І у моєму дитинстві копали ледь не в кожному селі. І це, я вам скажу, було задовго до Чортомлика.
— Начетверо розкопана Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили? — замислено продекламував у вуса Новицький.
Гість же тим часом поринув у спогади:
— Я ж навіть батька прохав віддати мене вивчати історію, але старий вважав, що це пуста забава. Тому довелося вивчитися на юриста... — із цими словами він раптом ляснув себе руками по колінах: — А юристи — люди точні і на перше місце ставлять інтереси справи. Тож справа у мене до вас така, шановний Дмитре Івановичу! За дорученням Одеського товариства історії і старожитностей маю честь запросити вас на з’їзд археологів, який відбудеться у серпні. Може, встигнете підготувати доповідь за результатами своїх експедицій?
Яворницький зашарівся:
— Мене?.. Я?.. Я ж іще нічого... Це ж виходить...
— Дмитре Івановичу! — почувся з кухні жіночий голос.
— Це Варонька, — він підвівся з-за столу, не в змозі стримати розгублену, але щасливу посмішку. — Уявляю, як дружина зрадіє! — і рвучко подався до хати.
Співрозмовники провели колегу поглядами.
— Дмитро Іванович занадто скромний і вважає, що не гідний поки називатися справжнім археологом, — роздумливо зауважив Новицький. — Участь у з’їзді, визнання такого поважного професійного товариства може суттєво підняти його самооцінку.
— Та киньте! — гість махнув рукою. — Чи ти справжній, чи ні, визначає зовсім не товариство.
— Ви так вважаєте?
— Повірте моєму досвіду. Археолог — це перш за все те, що він знайшов. А це залежить не від визнання чи невизнання, а єдине від того, чи покажуться тобі скарби, чи ні. Мені он показались, і виявилося, що я скоріш геолог, аніж археолог, — Поль розвів руками. — На щастя, а чи на жаль.
— А від чого, по-вашому, залежить, чи покажуться скарби?
— Від чого? — гість задумливо підвів очі вгору. — Мабуть, від покровителя... — Він взяв паузу, а потім вказав пальцем у землю. — Там.
Учительська душа Новицький ледь помітно скривився, але це не пройшло повз увагу співрозмовника, який тут-таки розвернув пальця угору:
— Або там.
Обидва розсміялися.
— А як дізнатися, чи є у тебе такий покровитель?
Поль стенув плечима:
— Мабуть, знак якийсь має бути. Тільки його, як і будь-який знак, ще помітити треба, і не тільки помітити, але й правильно зрозуміти.
Тим часом на веранді з’явився і сам об’єкт обговорення. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Бо нещодавня радість геть зникла з обличчя вченого. Тепер на ньому панувала суцільна розгубленість.
— Олександре Миколайовичу! Я дуже перепрошую... Варвара Петрівна... Тобто я... — він підійшов до столу й, опустивши очі, взявся перебирати пальцями край скатертини. — Ви ж від нас до Катеринослава поїдете? — і підвів очі на гостя.
— Так, — той посерйознішав і підвівся з-за столу. — А що трапилося?
— Варвара Петрівна вирішила повертатися додому, — Яворницький знову опустив-підняв очі. — Чи не могли б ви дорогою її підвезти?
Новицький, який теж підвівся зі свого місця, співчутливо поклав руку на плече друга.
— Допомогти вам буде честю для мене, — чемно нахилив голову Поль.
А Новицький раптом підштовхнув друга і завів упівголоса:
— Me-ні, мені з жінкой не возиться. Ме-ні...
Губи Яворницького самі собою склалися у слабку посмішку, і він підхопив:
— Мені з жінкой не возиться.
А в очах поважного гостя несподівано промайнули бісики, і завершили пісню вони вже втрьох:
— А тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться!
Червень у степу — пора розквіту і буяння. Земля ще зберігає залишки весняної вологи, і трави напиваються нею удосталь, квітнуть, наливаються соками, скликаючи до бенкету диких мешканців степу, а також табуни, стада та отари худоби свійської. У червні не спиться й завбачливим косарям, які з першими променями сонця виходять у степ, щоб встигнути заготувати якнайбільше цієї літньої пишноти на довгу й холодну зиму.
Однак люди, що сонячного червневого дня зібралися біля старої могили, зовсім не були косарями. Десяток селян, озброєних заступами і ломами, поралися на вершині, вибираючи у землі глибоку яму, немовби траншею копали. Двоє працювали на дні. Ще двоє витягали мотузками відра із землею нагору. Біля них трійко перебирали викинуту землю руками, щоб не пропустити бува якоїсь дрібної знахідки, а потім вантажили на розстелений на землі шмат грубого полотна та волочили викопаний ґрунт за межі кургану.
Керувала роботою ясноока міцна молодиця років тридцяти. Робітники називали її «пані» попри засмагле всупереч міській моді обличчя, щедро розцяцьковане ластовинням. Жінка і справді була пані, бо батько її, Андрій Михайлович Миклашевський, володів не тільки цим курганом, але й усіма землями навкруги. Та захоплення археологією не дозволяло непосидючій пані ховатися від літньої спеки у прохолоді батькового будинку. Тому вдягнута вона була зовсім не по-панськи — у просту літню сукню з міцного полотна, а на голові замість капелюшка мала звичайну селянську хустку.