Я лежав і думав. П’янкі пахощі трави й нагрітої землі заколисували, і, мабуть, я таки задрімав, бо, стрепенувшись раптом наче від поштовху, якусь мить не міг второпати, чому лежу тут, неподалік від дороги. Чувся недалекий шум. Він швидко наростав. Я звівся на лікті й поглянув на шлях. Довга колона вантажних автомашин, важких, тривісних, заповнених німцями, які рядками сиділи в кузовах, простоволосі, з розстебнутими комірами й засуканими рукавами мундирів, котилася трактом, виповзаючи з куряви, що здіймалася над могилами, над степом. Видовище було якесь фантастичне і вражало своєю неприродною, таємничою дивовижністю. Я весь зіщулився, боячись поворухнутися.
Машини зненацька зупинилися. Навіть не зупинилися — якось раптово зламався їхній стрій. Передня ще трохи котилася, а ті, що йшли за нею, врізалися одна одній радіаторами у кузови. Брязкіт металу чувся серед німотної тиші — мотори затихли, як по команді.
Я глянув на Юрка-ленінградця. Тримаючи руки на скриньці з щіткою-антеною, він напружено дивився на дорогу. Обличчя його зблідло, а сірі очі посміхалися зловтішно, з затаєною люттю. Шрам над бровою ще більше почервонів.
З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу вискакували водії та офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину — мовляв, не з моєї вини це сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше, ніж інші…
Поступово німці вгамувалися. Солдати знову полізли у кузови, водії та офіцери зайняли місця в кабінах. Проте ненадовго. Жодна машина не зрушила з місця. Чути. було, як скрегочуть, завивають стартери. Машини ж стояли як укопані. Мотори мовчали. Німці збилися біля автоколони в юрбу і тихо, ніби злякано, гомоніли. Деякі водії засунули голови під капоти. Високий офіцер, поблискуючи проти сонця окулярами, йшов уздовж нерухомих машин і на ходу щось записував у блокнот. Лише кілька солдатів, байдужих до всього, поскидали мундири і розляглися осторонь на траві, прикладаючись до своїх баклажок.
Мені раптом пригадався той день, коли Юрко-ленінградець вийшов з очерету з дерев’яною скринькою на ремінці. Пригадалися три машини, що спинилися біля мосту, і Юрків погляд. Він дивився на них поверх моєї голови, не помічаючи гранати в моїй руці. На якусь мить мені стало трохи моторошно, по спині поповз холодок.
— Вони поїдуть? — запитав я пошепки. — Вони… поїдуть?
— Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, — відповів Юрко. Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла. Він глянув мені у вічі, підморгнув, кивнув у бік села. Пригинаючись за кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців та від їхньої нерухомої автоколони.
За якийсь тиждень поблизу нашого села зібралася сила-силенна німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем всюдиходи й легкові автомобілі…
Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, причепили по три машини до кожного, але трактори, не здолавши й кілометра, раптом зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися їм.
Незрозумілі події, що відбувалися під нашим нічим не примітним селом, напевно, стривожили якесь високе німецьке начальство. Через село на двох легкових машинах, що виблискували нікелем, у супроводі мотоциклістів промчали офіцери, загортаючись від куряви у плащі з пелеринами. Але й цим офіцерам, і їхній охороні вже від містка довелося йти пішки — мерседеси так і зосталися збоку шосе, куди їх гуртом відкотили мотоциклісти. Останнім заглух поперек дороги приземкуватий бронетранспортер, що йшов слідом за мерседесами.
Усе, що рухалося за допомогою моторів, біля нашого села ніби наштовхувалося на невидиму стіну й не могло подолати її. Поміж людьми точилися різні балачки. Одні казали, що у німців не вистачає пального і вони змушені кидати свої машини де прийдеться, інші гомоніли, начебто фашистська техніка не витримує нашого клімату, треті натякали, що тут не обійшлося без радянських парашутистів-десантників, що висадилися у плавнях і якимось таємничим способом псують чужинцям-окупантам мотори…
А старий Данило Різниченко хмурився. Особливо спохмурнів пасічник після того, як за річкою упав і згорів літак. Ніколи не забуду тієї хвилини і того виразу обличчя Юрка-ленінградця. Ми з ним сиділи у розбитому вітряку, що стояв на пагорбі за колгоспним садом. Крізь дірку у покрівлі вид-нілися білі легкі хмари. “Рама” з’явилася о другій годині — вона прилітала вже кілька разів і щодня в один і той же час. Двохвостий літак майже застиг у небі, гув одноманітно й нудно. Юрко казав, що “рама” прилітає сюди не просто так, німці пробують розвідати небезпечний район з повітря і вивчають місцевість.
Поглядаючи на літак, Юрко з хвилину чаклував над своєю скринькою, крутив важелі. Поспіхом запаливши цигарку, поклав руку мені на плече, стиснув щосили. Та я не відчував болю — “рама” в ту мить гойднулася, гул у небі обірвався; літак став на крило й почав падати. Десь здалеку, з-за ріки, вітер доніс розкотистий грім, *іорна квітка диму розпукла над зеленим оксамитом плавнів. Юрко, немовби статуя, і я теж стояв, боячись поворухнутися, вражений водночас і простотою, і неймовірністю того, що сталося за якусь долю секунди. Мені здалося, що це сон. Але над головою тихо рипіли поламані крила вітряка, над плавнями здіймався чорний дим, а Юрко-ленінгра-дець стояв збоку з цигаркою в зубах.
Від протягу з цигарки посипалися іскри, я зойкнув, схопився рукою за припечену щоку — ні, все це мені не снилося. І я раптом уявив собі десятки сотні літаків з чорними хрестами на крилах. Вони пливуть на тлі білих, залитих сонцем хмар, і все навкруги замовкає від їхнього зловісного ревіння; не чути пострілів гармат, не лунають черги зенітних кулеметів, а фашистські літаки, зненацька перевертаючись у повітрі, падають один за одним униз, горять на землі безліччю смолоскипів… Я поглянув на Юрка, і мені здалося, що його сірі задумливі очі бачать у цю мить таку ж саму картину. А може, вони бачили те, про що я не міг і подумати…
Того вечора ми ліквідували майстерню у пасічниковій хатині. Все, що було в комірчині, перенесли до берега й закопали під урвищем. Коли повернулися до хати, у кімнатних сутінках я впізнав нашого фізика Федора Івановича. Він сидів на ослоні, затиснувши між колінами свої милиці, а навпроти стояв старий пасічник. Надворі шумів вітер, швидко хмарилося. Спалахували далекі блискавки.
— У селі з’явилися німці, переодягнені в цивільне, — сказав учитель. — Мені здається, Юрію Павловичу, ви були необачні, не слід було робити таке кладовище німецької техніки в одному місці.
Юрко-ленінградець промовчав. Потім заговорив:
— Сам не сподівався, Федоре Івановичу, що все так швидко прогресуватиме… В інституті, в Ленінграді, ми билися над пульсатором два роки. Рішення народилося тут і так раптово. З матеріалів, які ви передали мені, вдалося змонтувати лише модель пульсатора на одну сімдесяту потрібної практичної потужності. Сфера його дії була обмежена, але принцип залишався той самий: все залежало від складу синтетичного бензину, що його виготовляють німецькі фірми, чи іншого палива для двигунів внутрішнього згоряння плюс структури металу моторної групи машин. Коли я вперше випробував пульсатор на трьох машинах біля мосту, його потужності вистачило лише на те, щоб заглушити мотори на дві-три хвилини. Реакція металу на бензин швидко припинялася, пальне відновлювало свої хімічні якості. Німці трохи понервували й поїхали далі. Коли ж я натрапив в очереті на ультракороткохвильовий випрямлювач і зняв з нього кілька вузлів — модель перетворилася на потужний пульсатор з широким діапазоном дії. Звичайно, німецькі спеціалісти можуть добрати, в чому справа, але від того легше їм не буде. Докорінно змінити структуру бензину неможливо, а будь-які комбінації у складі металу для моторів ми завжди врахуємо і робитимемо потрібні поправки на молекулярне реагування пульсатора.