Марія Видатга граційно пропливла повз детективів, ледь кивнула крисою ще не баченого у Чернівцях капелюшка і почала наближатися до букарештського потяга.
«Ось зараз сяде, поїде, і я більше ніколи її не побачу», — не змовляючись, подумали і Кароль, і Гельмут. Вони глипнули один на одного і миттєво збагнули, що робити. Підвели Кантеміра до чавунного ліхтарного стовпа, хотіли прикувати йому руки так, аби він того стовпа обійняв, але тоді б із лайдака впали штани, а це скандал і порушення публічного спокою, тому вони, дозволивши Кантемірови лівою рукою притримувати штани, праву, занесену догори, прикували до литої дуги, на якій висів круглий, як колобок, плафон ліхтаря, для певности Гельмут оглушив Кантеміра ударом рукоятки пістолета в потилицю. А самі швидко підійшли до Марії, яка вже поставила одну ногу на вагонну сходинку. Те, се, одне, друге, зрештою, парубки-детективи з’ясували, що Марія Видатга їде на кілька днів у Атени, а потім повернеться зі своїм дідусем, аби замешкати у Чернівцях на довший час, на підлабузницьке запитання-ствердження Гельмута, що її дідусь, напевно, професор, Марія відповіла, що ні, він простий ювелір, який має намір перенести своє діло у Чернівці.
А тим часом Кантемір оклигав і взявся за старе. Він витягнув зі своєї краватки позолочену шпильку зі штучною завбільшки як голубине яйце перлиною і почав завзято копирсатися нею у замку кайданок. На те, що з нього зсунулися штани і публіка отримала змогу спостерігати не зовсім білосніжні підштаники, Кантемір не зважав — свобода дорожча. Ще трохи і він би втік, але цього разу фортуна була на боці правоохоронних органів — детективи, побачивши, як проводить час залишений ними без догляду небезпечний злочинець-рецидивіст, підбігли до нього, дали по писку, перекували руки, яким дали роботу — тримати штани, і повели до авта.
Здавши у квестурі Кантеміра під розписку, Кароль і Гельмут запланували легкий відпочинок у кнайпі, але їх викликав до себе шеф бюра Віктор Попеску.
— Є для вас робота, хлопці, — фальшиво тішився шеф, — цікава, захоплююча, романтична…
— Досить нам романтики, шефе, — скривився Кароль, — нам би пообідати.
— Знаю я ваші обіди з винами-коньяками і помаранчевим лікером на десерт, — кинув шеф, — ось усіх гайдуків переловимо, тоді й забенкетуємо, а зараз дивіться сюди! — Попеску на своєму столі за допомогою чорнильниці, попільниці і прес-пап’є почав пояснювати своїм підлеглим диспозицію.
— Банду Білінського і Теодоровича знаєте?
— Угу, — детективи понуро кивнули.
— Цієї ночі вони здійснили два пограбування: на вулиці Іона Крянґе, зв’язавши сторожа, взяли сейф будівельної фірми Мюллера, а на Евреясці пограбували помешкання багатого жида Катценеленбоґена, самого побили і забрали все цінне.
— А як ви знаєте, що це саме ці?
— А хто ще? — здивувався шеф. — Грабують тут і тут (чорнильниця і попільниця), за півгодини, поки прибуває за викликом поліція, ні сліду, ні духу, отже, ховаються вони десь тут (прес-пап’є). А це не що інше, як давнє злодійське кубло — Садгора! Втямили?
— Ні, — вперто заперечив Гельмут, — щодо Садгори зрозуміло, але де певність, що це саме банда Білінського і Теодоровича, а не якісь ґастролери, скажімо, з Сучави.
— Мой, не мороч голову, — відмахнувся Попеску, — хитрий жид їх впізнав, хоча й були у масках.
— Це інша річ, — поблажливо розвів руками Гельмут.
— Продовжуйте, шефе, — дозволив Кароль.
— Треба вистежити їхнє лігво у Садгорі, просто виявити хату, це і буде вашим завданням, а брати їх будуть уже жандарі.
— Чому жандарі? — здивувався Кароль.
— Банда дуже небезпечна, добре озброєна, мають автомати — «шмайсери» і «томпсони», може, навіть — кулемет, а це вже загроза державній безпеці.
— Та ми не проти, — усміхнувся Гельмут, — аби під бандитські кулі лізли жандарі.
— Но-но, — буркнув шеф, — це ж наші колеґи. Отже, ви завдання зрозуміли?! На допомогу вам даю аґента Фоку, що працює під прикриттям лахмітника.
— Та вже ж, — зітхнули детективи.
Обідали вони у кнайпі «Савой» скромно, без коньяку і лікеру, лише випили пляшку к’янті до подвійної порції паприкашу і — все. Потім за кавою почали складати план операції. Довго не думали, вирішили діяти просто, але нахабно і зухвало. Пішли до знайомого жида Срулека, що тримав на вулиці Турецькій ятку зужитого одягу, і пояснили, що їм треба.